Глава 01. Зіркове бажання – Книга Володарі води

Террі голосно хропів закутавшись у пухову ковдру. До світанку залишилось всього кілька годин, тож небо за вікном потроху починало світлішати. Надворі було тихо. Ще не було чути ні звичного гулу машин, ні розмов людей, які поспішають на роботу. Ця тиша була такою затишною. Але вона аж ніяк не пасувала сучасному світу.
Террі щось сонно пробурмотів і зненацька здригнувся. Причиною цього був надзвичайно яскравий сон, який йому щойно наснився.
Чоловік з довгим сивим волоссям, яке пасмами спадало на його плечі, сидів у зручному м’якому кріслі з ситцевою оббивкою. Свої пазуристі зморщені руки він поклав на пощерблений стіл, грубо витесаний з клену. Гасова лампа і недогарок свічки, які освічували кімнату, кидали на його обличчя примарне світло. Жовта, мов пергамент, воскова шкіра наче належала покійнику, а налиті кров’ю червоні очі викликали страх.
У двері тихенько постукали.
— Заходьте, — сказав холодним голосом чоловік.
Двері з скрипом відчинилися і в кімнату зайшов хлопець, років дев’ятнадцяти, з гривою чорного шорсткого волосся і задоволеним виразом обличчя.
— Чого тобі? — засичав чоловік.
— Ми її схопили! — нервово вигукнув хлопець не звернувши ніякої уваги на цей зверхній тон чоловіка. — Ми схопили Ельмаєр!
— Ти впевнений, що це вона? — не повірив сивоволосий чоловік.
— Абсолютно, — запевнив його юнак. — Вона в сусідній кімнаті.
Чоловік підозріло звузив очі, а тоді кивнувши хлопцеві вийшов з кімнати. Опинившись в коридорі він відчинив інші, надгнилі двері навпроти. Ця кімната була більше схожою на занедбану комірчину. В кутку поміж старої іржавої зброї і різного сміття почулися якісь рухи і стогін. Глянувши в куток чоловік побачив дуже стару жінку з розпатланим чорним волоссям і надзвичайно побитим обличчям. На її руках теж не було живого місця, але вона все ж таки щось стискала в закривавленій долоні.
Чоловік схопив її за руку і силою відібрав те, що вона ховала. Підійшовши до догораючої свічки він побачив блакитний ромбоподібний камінь з гострими гранями. Це було те, що він так довго шукав! І ось, після багатьох років пошуків, він знайшов його…
Чоловік з задоволенням стиснув камінь пальцями і кімната наповнилась його холодним, неземним сміхом.
Раптом Террі прокинувся і рвучко сів на ліжку. В вухах все ще лунав холодний сміх, а обличчя вкривав холодний піт.
Сон був такий реальний, хоча юнак не знав ні того старого чоловіка, ні хлопця, ні побитої жінки. Він їх ніколи раніше не бачив, але вони видавалися Террі знайомими. Дивно якось… Хлопець похитав головою, щоб привести думки до ладу, і знову опустився на подушку.
Поступово сонце заглядало в вікно і згодом кімнату заливало його світло. Нарешті місто прокинулось й наповнилось звичним шумом. Будильник, що стояв на тумбочці біля ліжка, голосно задзвонив. Террі відкинув ковдру і взяв його у руки неслухняними пальцями. Юнак натиснув на кнопку, щоб виключити будильник, але він і далі дзвонив.
— Ну ж бо, виключайся! — зашипів Террі знову натиснувши на кнопку з такою силою, що вона залізла в корпус годинника, і він взагалі вийшов з-під його контролю. Роздратований юнак кинув будильник під подушку. Пронизливе дзвеніння припинилось.
Хлопець важко сопучи встав з ліжка і потягнувшись підійшов до шафи, що стояла в самому кутку кімнати. Відкривши дверцята він вийняв джинси і зелену футболку. Одягнувшись Террі підійшов до дзеркала, щоб розчесатись.
У ньому він побачив чотирнадцятирічного хлопця, з скиртою чорного прямого волосся і карими очами. Шкіра була трохи блідою, оскільки він не надто любив довго знаходитись на сонці. Найдивовижнішими у його зовнішньому вигляді були вуха – більш видовжені, ніж у всіх людей, і на кінчику трохи загострені. Хоча вони були незвичайними, але надзвичайно пасували Террі. Щоб вберегти себе від насмішок однокласників у нього завжди була одна стрижка, яка приховувала цей дефект у зовнішньому вигляді.
Привівши себе до порядку юнак почув, як хтось піднімається сходами. За мить двері без жодного стуку відчинились і в кімнату зайшла дівчина з довгим, до пояса, чорним волоссям, зібраним у хвостик. Це була його сестра, Роксана. До речі вуха у неї були такі самі, як і в Террі. Мабуть це була спадковість – вони народилися в один день, але не були близнюками.
— Мама кличе нас снідати, — весело сказала вона.
— Добре, — відповів хлопець. — Я вже готовий, пішли.
Вони разом вийшли з кімнати і спустились сходами вниз. Опинившись в довгому коридорі, який нагадував картинну галерею тому, що на стінах висіло безліч родинних світлин в дерев’яних рамках, підлітки зайшли в невеличкі двері, і опинились у просторій кухні.
За плитою сердито щось помішуючи стояла їхня мама, Кенді, яка зовні була так схожою на Роксану, тільки волосся у неї було трохи коротше.
— Ну нарешті, — вигукнула вона крізь стиснені вуста. — Якби ви ще довше збиралися, то неодмінно спізнилися б у школу.
— Я не проти, — всміхнувшись сказала Роксана сідаючи за круглий стіл.
— Дуже смішно, Евенстар, — скривилася мати.
Роксана набрала загрозливого вигляду.
— Скільки вам казати? — зашипіла вона. — Називайте мене Рок-са-на, — сказала дівчина по складах, — ненавиджу свого другого імені!
— Тебе назвали на честь покійної матері вашого батька, — прошепотіла Кенді вимахуючи дерев’яною ложкою. — До того ж “Евенстар’’ тобі більше пасує і…
— Мамо, — перебила її Роксана. — Ми запізнюємось, чи ти забула?
Кенді голосно видихнула і розчаровано поклала на стіл, перед дітьми дві тарілки з пластівцями, які залила молоком з пляшки.
— Щойно телефонувала бабуся, — сказала вона. — Просила приїхати до неї в гості.
Террі і Роксана перезирнулись і ледь стримались щоб не скривитись. Промовчавши вони схилили голови над тарілками й почали наминати пластівці. Ця їхня поведінка пояснювалася тим, що їхня бабуся, Елеонора, жила далеченько від них у невеличкому селі, Хейфілді. Там всі вважали її ненормальною чаклункою, власне вона була місцевою знахаркою. Коли вони проводили у неї літні канікули, то бабуся носилася біля них мов квочка — це страшенно бісило.
— Поїдемо до неї після завтра, або в суботу, якраз перед Гелловіном, — запропонувала Кенді. — У вас же будуть осінні канікули.
— Ні! — разом вигукнули Террі і Роксана.
— Що означає “Ні’’? — здивувалась мати, — Ми у неї не були ще з літніх канікул. Безперечно, вона за вами добряче скучила. Все ж таки в суботу поїдемо!
Террі похитав головою, але знову ж таки промовчав. Більше сніданок не передбачав розмов, тож хлопець мовчки доївши пластівці закинув на плечі портфель і, разом з Роксаною, пішов до школи.
Вони жили у самому центрі чималого міста Стоук-он-Трент, а школа знаходилась недалеко, тож вони кожного дня йшли туди пішки.
На дворі було прохолодно. Небо вкривала пелена густих сірих хмар, які обіцяли дощ. Накинувши на голову каптур Террі пришвидшив крок.
За декілька хвилин він побачив школу і посміхнувся — мама мала рацію, вони справді мало не спізнились. До початку занять залишилось всього п’ять хвилин. Опинившись на шкільному подвір’ї Террі попрямував до дверей. Натиснувши на ручку він вже хотів ввійти в яскраво освітлений коридор заповнений учнями, але дорогу йому заступив кремезний хлопець з круглим обличчям і кучерявим волоссям. Його звали Кріс — він був шкільним розбишакою.
— О-о-о, гостровухий! — протяжно сказав він. — Я дивуюся, як це тобі дозволяють ходити поміж нас — ти ж псих.
Террі почервонів і відчув на собі безліч звернених поглядів, які спостерігали за його реакцією. Роксана стояла за спиною у хлопця вагаючись, втрутитись чи не втрутитись у суперечку.
— Ходити поміж вас? — роздратувався Террі. — Про тебе цього не скажеш. Ти ж, як правило, займаєш весь вільний простір.
Перш ніж Кріс докумекав, що йому щойно було сказано, хлопець прошмигнув повз його витягнуту руку і пішов до свого класу.
— Тобі не варто було з ним заїдатися, — сказала Сьюзен, дівчина, яка йшла поруч з Террі. — Чим більше ти звертатимеш на того голомозого бовдура увагу, тим більше він тебе діставатиме.
— Я вже й сам це зрозумів, — відповівТеррі.
Вони разом минули невеличкий коридор, на стінах якого красувалися фотографії зразкових учнів, а також чималий стенд, на якому було детально розписано розклад уроків. Нарешті Террі опинився перед дверима, за якими знаходився його клас.
— Щасти тобі, — сказала Сьюзен заходячи в клас.
— Бувай, — відповів Террі.
Пролунав дзвінок сповіщаючи про початок уроку.
Террі сів за парту й витягнув підручник з хімії. За хвилину до класу цокаючи підборами зайшла вчителька.
— Доброго дня, діти, — холодно сказала вона сідаючи за стіл. — Бачу відсутніх немає.
Учні втупились у професорку Пеш, буквально ковтаючи кожне її слово. У класі не було чути жодного звуку, і так було на кожному уроці хімії.
— Перш ніж перейти до наступної теми, містер… — вона заглянула в журнал, — …містер Стоун, розповість нам про застосування і поширення фосфорної кислоти.
Террі чудово знав, що сьогодні на уроці його обов’язково запитають (професорка Пеш завжди викликала до дошки за одним принципом), тож добре вивчивши цю тему, хлопець без проблем розповів її.
— Метафосфорна кислота отруйна. Вона переходить в ортофосфорну. До речі добре розчиняється в воді, — закінчив хлопець.
— Добре, — сказала професорка. — Бачу ти добре підготувався. Ставлю тобі за відповідь дев’ять.
Поки вона схилилась над журналом Террі посміхнувшись сів на стілець. Отримати від неї дев’ять — це вже неабищо.
Решта дня була настільки нудна, що Террі ледве втримався, щоб не заснути. Здавалося уроки тягнулися цілу вічність. Безкінечне конспектування і бурмотіння вчителів — це все, що хлопець запам’ятав.
Нарешті Террі почув довгоочікуваний дзвінок, який сповіщав про закінчення уроків. Щільніше закутавшись у куртку він вийшов на двір. Сіялась дрібненька мжичка і віяв холодний вітер. Відчувалося, що наступила осінь. Це був перший негожий день за останні декілька тижнів. До цього на дворі пекло нестерпне сонце і люди намагались триматись затінку дерев, або будинків. Така різка зміна погодніх умов трохи спантеличила Террі, тож він накинувши на голову каптур, щоб вберегти волосся від вологи, і помчав тротуаром до дому.
— Мам, я в дома, — вигукнув хлопець заходячи в коридор.
— Добре, любий, — відповіла Кенді з кухні. — Я покличу тебе, коли обід буде готовий.
— Ага.
Террі піднявся сходами на гору і зайшов до своєї кімнати — єдиного місця де він почувався у своїй тарілці. Переодягнувшись хлопець вирішив перевірити електронну пошту на старенькому ноутбуці, що стояв на журнальному столику в кутку кімнати. Йому писав однокласник.
Террі!
Яку саме задачу з фізики нам дали розв’язати на домашнє завдання, 18.а, чи 19.а? А то я ніяк не можу розібрати свої каракулі. Чи не вперше я страждаю через свій жахливий почерк!
Річард.
Террі посміхнувся і клікнувши по відповідному значку почав набирати відповідь.
Привіт Річарде!
Не знаю, що ти там написав, але нам не задавали на домашнє з фізики розв’язати
ніяких задач. Ми просто маємо вивчити конспект, який писали цілий урок. Знаю, знаю, це дуже багато.
Террі.
P. S. Я повністю з тобою погоджуюсь — твій почерк і справді жахливий.
Додавши до листа декілька “смайликів’’ Террі нарешті відправив його. Хоча часу по-переду було досить, але хлопець вирішив здихатись домашніх завдань. Написавши невеличкий простенький твір з літератури на тему “Чим мені запам’ятався роман Чарльза Діккенса “Пригоди Олівера Твіста’’ , і прочитавши конспект з фізики, Террі перейшов до біології. Йому довелося добрих пів години малювати людське серце в розрізі і підписувати його будову. За виконанням домашніх завдань його застала Роксана, яка щойно повернулась зі школи, відвідавши всі секції і гуртки в які вона ходила, і покликала хлопця на обід.
Наступного дня надворі падав проливний дощ. Коли юнак зайшов у школу то з нього скапували цілі потоки води, незважаючи на те, що коли він йшов по вулиці, то тримав над головою парасольку, яка не надто вберегла його від дощу.
Вчителі вже і не намагалися чогось навчити учнів, бо це був останній навчальний день у чверті. По переду на них чекав тиждень канікул і ніхто навіть не звертав уваги на довжелезні лекції у виконанні вчителів. Друзі перемовлялись один з одним у коридорах, ділячись своїми планами на канікули. А от Террі не мав чим похвалитися. Цілі осінні канікули йому доведеться пронидіти у бабусі в селі. Така перспектива відпочинку його аж ніяк не приваблювала.
Коли закінчився останній урок Террі закинувши сумку на плечі почвалив до дому. Небо затягнули густі дощові хмари, тож не маючи ніякого бажання промокнути до нитки, Террі пришвидшив крок.
Нарешті опинившись вдома хлопець скинув рюкзак, заповнений підручниками, переодягнувся, і ліг на ліжко. Можливо тому, що він втомився, а можливо через похмурий, нудний день, Террі за декілька хвилин заснув.
Спочатку його сни були безтурботні, та раптом йому приснилася бабуся і високим, пронизливим голосом сказала:
— Скоро все зміниться.
— Террі, спускайся на кухню, — почувся крик Роксани, — мама приготувала вечерю.

Коли зранку хлопець прокинувся, то за вікном лютувала гроза. У вікна періщив сильний дощ і вони весь час здригались від грому. Було ще досить рано. Террі обвів поглядом кімнату і помітив на стелі чималого павука, який зловив велику муху й помало закручував її в кокон, насолоджуючись останнім дзищанням мухи. Скривившись від огиди Террі глянув на годинник. Шоста ранку. І чому він так швидко прокинувся? Хлопець заплющив очі маючи намір поспати ще кілька годин і раптом згадав, що сьогодні вони мають їхати до бабусі в Хейфілд. Террі роздратовано застогнав. Ледве розплутавши ковдру, яка закрутилася на ньому, хлопець встав, потягнувся і взяв у руки шкарпетки, що безладно валялися на підлозі біля ліжка. Не встиг він їх одягнути, як мама постукала в двері кісточками пальців.
— Террі, вставай і збирай речі, — сказала вона. — Поспіши, бо скоро автобус.
Відійшовши від дверей Кенді пішла будити і Роксану.
Остаточно вдягнувшись Террі взяв свою шкільну сумку. Витягнувши з неї книжки, зошити і інше шкільне приладдя, юнак почав складати туди джинси, спортивні штани, вовняний светр, білизну і пару футболок.
Застеливши ліжко Террі вийшов на сходовий майданчик. Компанію йому склала заспана Роксана. Зазвичай пряме і акуратно зачесане волосся в неї на голові зараз стирчало і було більше схоже на клоччя.
— Доброго ра — а- анку ! — позіхнула вона.
— Привіт! — відповів хлопець, здивовано глянувши на сестру, точніше на її волосся.
— Чого ти так на мене ди-и-вишся?- знову позіхнула Роксана. — Я ніяк не могла заснути через грозу і завівання вітру. Ти хоч нормально виспався?
— Так, — відповів Террі. — Хоча мені теж снились якісь дивні, безглузді сни.
Разом вони спустились вниз і зайшли до кухні, де привітались з мамою і сіли за круглий стіл біля вікна. Гроза стала ще сильнішою. В кухні панували сутінки бо єдине вікно так запітьнявіло, що майже не пропускало денного світла.
— Що будете їсти, діти? — запитала Кенді. — Картоплю? Омлет з шинкою? Канапки?
— Мамо, а кава є?- запитала Роксана тручи запухлі очі.
— Є, люба, — відповіла Кенді ставлячи чайник на плиту.
— Я зараз засну, — буркнула дівчина, спираючись на руку.
Террі похмуро посміхнувся.
— Краще піди вмийся, — порадила мати.
Роксана встала з-за столу і попленталася до ванної кімнати. Поки вона приводила себе до ладу, гроза за вікном і далі лютувала досягаючи точки максимуму. За хвилину дівчина повернулася на кухню з набагато кращим виглядом, враховуючи відсутність темних кіл під очима. Мати поставила на стіл тарілку повну канапок. Террі і Роксана швидко їх з’їли, а тоді ще й напившись міцного чаю відчули миттєве полегшення. Нарешті сонний стан відступив і вони почувались більш бадьорими.
За декілька хвилин Террі пішов чистити зуби, а Роксана приводити до ладу своє волосся. Це не зайняло багато часу. Буквально за пів години всі посходилися до коридору завішаного картинами і вже за мить, закутавшись у куртки, вийшли на двір.
Гроза навіть не думала припинятись. Дощ лив з неба наче з відра. Террі важко зітхнув і відкривши парасольку приречено ступив крок вперед, прямуючи до автобусної зупинки. Великі дощові краплини залітали за комір від чого хлопець здригався. За декілька хвилин вони змерзли, їхні ноги повністю промокли, та ще й Роксана під боком постійно розлючено бубоніла.
— Я вже ніг не відчуваю і взагалі, чого ми в таку погоду поперлися до Елеонори, вона що за день без нас пропаде? — зашипіла Роксана.
— Просто у вас завтра День Народження і, я б хотіла відсвяткувати його в колі сім’ї, — відповіла Кенді.
“Справді, — радісно подумав Террі. — У мене завтра День Народження! Як я міг про це забути?’’
Врешті-решт мокрі, змерзлі та ще й на додачу до всього цього роздратовані, вони дісталися зупинки. Не встигла Роксана сказати декілька нарікань звернених до мами, як з-за рогу найблищого цегляного будинку виїхав автобус, обклеєний великою кількістю реклами.
— Нарешті! — прошепотіла Роксана заходячи в автобус.
Заплативши за дорогу вони посідали на зручні крісла. Террі глянув у вікно по якому стікали потоки дощової води. Як же він не хотів їхати до бабусі! Хлопець заздалегідь змирився з тим, що всі осінні канікули він проведе в Елеонори, але все одно відчував, як всередині нього зникає надія. Террі до останнього сподівався, що мама передумає, але сталося не так, як гадалося.
Загуркотів мотор і автобус рушив з місця. Вони мчали автострадою, а злива тим часом лютішала. За вікном пролітали розмиті будинки, які згодом переходили в безкраї поля на яких під сильним дощем паслися корови. Не знати чому, але настрій у Террі потрохи покращувався, хоча дощ все одно заливав вікно. Автобус час від часу зупинявся, впускаючи або випускаючи пасажирів.
По обіді вікна настільки запітніли, що довелось вмикати світло. З заднього сидіння сидіння мати простягнула Террі і Роксані паперовий згорток з канапками. Хлопець був настільки голодний, що проковтнув першу навіть не пережовуючи. Трохи вгамувавши голод Террі знову повернувся до вікна. Йому довелось протерти його рукавом светра, щоб побачити, чи гроза хоча б трішки припинилась. Результат був негативним. Надворі спалахували блискавки, а коли почало гриміти автобус зупинився. Террі жахнувся — це була їхня зупинка.
Вийшовши з автобуса хлопець розкрив парасольку і намагаючись не відставати покрокував за мамою і сестрою сільською вуличкою. Террі часто зашпортувався об вибоїни на дорозі, але не подавав жодних ознак роздратування, бо Роксана вже і так нервово сопіла носом. Хлопець був переконаний, що дуже скоро вона вибухне цілою зливою прокльонів, які виражатимуть її становище.
Запалили ліхтарі, але це мало допомогло, бо злива була настільки сильна, що згодом вони погасли. Проминувши велику дерев’яну церкву на якій годинник сповістив десяту годину, вони вийшли на стару дорогу, що вела кудись із села. Проминувши хати на самому краю села Террі і Роксана першими опинились на початку занедбаного поля.
— Не зупиняйтесь, — сердито вигукнула мати крізь дощ і завивання вітру.
— Добре, — відказала їй Роксана, а тоді щоб почув лише Террі додала: — Маю надію ми сьогодні не втопимося в цьому болоті.
Нарешті вони знайшли знайому стежку і прямуючи нею підійшли до великого будинку з зовнішнього вигляду якого одразу сипало мурашками по шкірі.
Дім був схожий на кістяк. У даху бракувало черепиці, а з димаря моторошно клубочився дим. Одна стіна якось дивно похилилась, а інша повністю заросла плющем. Обабіч скрипучої хвіртки стояли колони з грифонами на верху. Чорна фарба на вхідних дверях була потріскана і вигоріла під сонцем. Проте трава на подвір’ї була ідеально рівно скошена. Від хвіртки до дверей тягнулася чудова садова стежка викладена мармуровими плитами.
У коридорі засвітилося світло і двері їм відчинила бабуся з сивим волоссям закрученим у вузол. Її обличчя вкривали легенькі зморшки. На вигляд Елеонорі можна було б дати не більше п’ятдесяти п’яти років, хоча насправді їй було сімдесят.
— Проходьте, проходьте, — радісно прошепотіла бабуся пропускаючи їх в коридор. Щільно зачинивши за ними двері, Елеонора махнула рукою, вказавши на невеличкі двері.
Новоприбулі зайшли туди і опинились у знайомій округлій кімнаті, стіни якої ховалися за багато численними книгами, що громадились на різьблених поличках. По середині кімнати, на м’якому килимі знаходився стіл і диван. Довкола круглого столу стояли декілька пуфиків. Люстра на стелі освічувала кімнату якимсь дивним, м’яким, золотавим світлом. На дивані лежали маленькі подушки, з вигаптуваними на них червоними квітами. Тож загалом ця кімната видавалася затишною, а можливо аж занадто, як для простої сільської бабусі.
Террі, якого вже діймали дрижаки підійшов до каміна, у якому весело потріскував вогонь.
— Боже, як ви обоє підросли! — вражено вигукнула Елеонора.
Террі посміхнувся і глянув на Роксану. Дівчина ніяк не відреагувала на слова бабусі. Більше того, здавалося, вона зараз скаже Елеонорі пару теплих слів, зміст яких полягатиме в тому, що вони пленталися до неї під грозою, промокнувши до нитки, щоб почути про те, як вони підросли.
На щастя Кенді дуже вчасно сказала:
— Я теж їм це постійно говорю.
Роксана мовби отямившись випустила пару і видушила з себе усмішку, набравши вигляду невинної дівчинки-першокласниці.
— Ну, як ти тут? — запитала мама.
— Добре, — відповіла бабуся.- Загалом добре. Хоча минулого тижня померла кішка, а позавчора боліла спина. Це мабуть на зміну погоди. Та це і не дивно — роки уже давно не ті.
“В черговий раз я переконався, що у неї не всі вдома, — подумав Террі’’.
Роксана здивовано глянула на нього, їхні погляди зустрілись, але вони одразу ж відвернулись один від одного, ледве стримуючись, щоб не розреготатись.
— Ти не така вже і стара, — заперечила Кенді
— Це лише тому, що я вживаю тільки натуральну їжу, а не ту хімію, яку щоденно їсьте ви, — сердито підтвердила Елеонора, а тоді посміхнувшись додала. — А якщо чесно, то я так молодо виглядаю через різні польові трави і відвари.
— То можливо ти і мені деякі порадиш? — радісно спитала мати.
— Розумію тебе, я теж замолоду хотіла виглядати красунею-підлітком, — відповіла бабуся.- Але тобі це ще зарано.
Елеонора пильно глянула на Кенді і усвідомила, що вони все ще стоять.
— Чому ж ви не сідаєте? — гаркнула вона.
Ніхто нічого не відповів. Всі мовчки посідали довкола столу на пуфики.
Елеонора сама сіла на диван і задоволено розслабилась.
— Ну ви і худющі! — критично сказала бабуся пильно глянувши на Террі і Роксану. — Нічого, я вас відгодую. До речі скільки днів у вас канікули?
“Відгодує? — здивувався хлопець’’.
Це звучало якось дивно і… Та що там казати, ці слова належали типовій Елеонорі. Нема чого дивуватися.
Террі усвідомив, що всі погляди звернені до нього. Швидко згадавши про що його запитувала бабуся, він врешті оговтавшись сказав:
— Тиждень.
— От і добре, — посміхнулася Елеонора. — Цілий тиждень ви у мене добре повеселитеся.
В знак розуміння Террі кивнув.
— До речі про веселощі, — озвалася Кенді. — Завтра у Террі і Роксани День Народження.
— І скільки ж вам буде?
— Чотирнадцять, — відповіла Роксана охриплим голосом.
Бабусина усмішка не знати чому трохи зів’яла, але Елеонора одразу ж взяла себе в руки і промовила:
— Чудово! У мене для вас є невеличкі подарунки.
З надзвичайною спритністю, як для сімдесяти річної бабусі, вона вибігла з кімнати, а за хвилину повернулася з двома амулетами, що тримала в руках.
— Ось, Роксано, це тобі, — сказала Елеонора і дала спантеличеній дівчині чудовий срібний амулет у вигляді невеличкого метелика з дивно вигнутими крилами.
Підійшовши до Террі бабуся простягнула йому ромбоподібний вогняно-червоний камінь, який висів на блискучому срібному ланцюжку.
— А це тобі, Террі, — сказала Елеонора. — Вітаю вас з наступаючим Днем Народження!
— Не варто було витрачати гроші…але все одно дякую, — незграбно відповів хлопець, і щоб ще більше потішити бабусю, одразу ж повісив ланцюжок з амулетом на шию. Елеонора просто засяяла.
— Е-е…я їх не купувала, — врешті заперечила бабуся. — Вони дісталися мені від мами, а їй їх дала її матір. Тепер вони ваші, тож носіть на здоров’я.
Террі знову кивнув і почав розглядати кімнату. З часу їхнього останнього візиту нічого не змінилося, хіба що книжок на поличках стало ще більше.
Далі мова пішла про бабусине сільське життя, та про невеличкі проблеми, які час від часу у неї виникали.
— Ви мабуть так і не роздивилися села? — несподівано спитала Елеонора.
Бабуся глянула просто в очі Террі. Вишкіривши зуби хлопець відповів:
— Ні.
— Тому, що надворі лютує така гроза, — додала Роксана.
“Цікаво, що в селі могло змінитися за два місяці? — подумав Террі”.
— Нічого, — недбало махнувши рукою сказала Елеонора. — До ранку вона вщухне. Ой, мало не забула!
Вона знову вибігла з кімнати, і не встигли Террі з Роксаною перезирнутись, як бабуся вже повернулася з важкою тацею в руках на якій був чайник з чаєм, чотири чашки розмальовані вогняно-червоними птахами і повна тарілка золотистого печива.
— Пригощайтесь, — промовила бабуся ставлячи тацю на стіл, але побачивши зніяковілі обличчя дітей додала:
— Не соромтеся, печиво смачне. Я сама його пекла.
Не знати чому, але останні слова Елеонори прозвучали з ноткою гордості. Террі пригостився одним печивом — воно виявилося дуже смачним. За його прикладом Роксана теж взяла одне печиво. І вже за хвилину вони всі пили чай, теревенили і насолоджувалися золотистим печивом з кремовою начинкою.
Тільки тепер Террі усвідомив, що їхня бабуся з часу їхньої останньої зустрічі докорінно змінилася. Вона стала більш врівноваженою і вже не говорила до них, як до п’ятирічних діточок.
Як приємно було сидіти в затишній кімнаті, дивитись, як у каміні палахкотить вогонь і прислухатись до шуму грози, яка все ще лютувала на дворі.
Одяг на Террі вже майже висох, але все ще був вологим. Останній раз хлопець так промокав до нитки, коли в шостому класі ходив в кемпінг. До речі це було за шкільною програмою, але тоді вони нічого нового не вивчили, бо два дні поспіль просиділи в наметі, а на третій поїхали до дому.
Здавалося дощ, який тарабанив по шибках почав потрохи зупинятись, але шалений вітер все ще висвистував на дворі.
Про що вони з Елеонорою не говорили. І про справи у школі, і про мамину роботу, і навіть зачепили неприємну тему особистого життя Террі і Роксани. Це були жахливі п’ять хвилин. І лише тоді коли Роксана від душі позіхнула бабуся відправила їх спати.
— А де ми будемо спати? — запитав Террі Елеонору, яка пленталася за ним сходами на гору.
— Там де і на літніх канікулах, — відповіла вона.
Зайшовши до своєї старомодної, обставленої потертими меблями кімнати, Террі відчув знайомий приємний запах трояндової олії. В кімнаті нічого не змінилося. Наче з їхнього останнього візиту до Елеонори пройшло не два місяці, а два дні. Террі переодягнувся в сухий одяг і заліз в теплу постіль. Майже одразу він відчув невимовне полегшення.
Поступово дощ за вікном почав вщухати, а барабанний дріб по вікнах сповільнюватись. За пів години хмари на небі розійшлися і в кімнату зазирнув місяць. Це було так несподівано.
Тим часом Террі крутився на ліжку і ніяк не міг заснути. Почулися далекі удари годинника на церкві, який сповістив північ. Хлопець встав з ліжка і підійшов до вікна. Небо поцятковане зірками, було чисте й обіцяло на ранок гарну погоду. Повний місяць яскраво освітлював вологу траву, що виблискувала міріадами краплинок роси. Краєм ока Террі помітив падаючу зірку. Треба загадати бажання!
— Щоб у мене була така сила, за допомогою якої я міг би помститися Крісу і принизив його у всіх на очах, — прошепотів Террі перше, що йому стрельнуло в голову.
Сам здивувавшись, чому він загадав саме таке, безглузде бажання, а не якісь там скарби чи багатства, Террі спостерігав, як зірка потьмяніла і остаточно зникла.
Несподівано з останнім ударом годинника на церкві тіло хлопця охопив пекучий біль, який з кожною секундою зростав. Террі відчув, як йому заклало вуха, а серце так швидко билося, що аж вискакувало з грудей. І тут так само раптово, як і розпочалося, все скінчилось. Не зовсім все… Юнака підкорила неймовірна слабкість і Террі навіть не зрозумів, як саме він дійшов до ліжка, але з на пів заплющеними очима хлопець встиг помітити, що давній шрам на тильному боці долоні, випромінює м’яке, блакитне сяйво.