Глава 03. Тіні у долині – Книга Володарі води

А де знаходиться це королівство Енріналд? – спитав Террі у Елеонори, десь за годину їхньої подорожі.
— Недоречне питання, нас можуть підслухати, — прошепотіла вона, тоді коротко додала: – Досить далеко.
— Ми що, будемо йти туди пішки? – ошелешено вигукнула Роксана.
— Ні, — сказала вона. – Хоча частину дороги доведеться пройти пішки, щоб заплутати наші сліди для тих, хто сів нам на хвіст.
-Е-е… “сів на хвіст’’? – не зрозумів Террі.
— Так, — підтвердила Елеонора. – Я переконана, що за нами стежать, і вони скоро нападуть, дуже скоро.
— То чому ж ми не можемо доїхати до того міста, скажімо автобусом? – не зрозуміла Роксана.
— Тому, що автобуси туди не доїдуть і, до того ж, Абраксас не знає точного місцезнаходження Енріналду. Було б вельми погано, як ми привели до міста…людино-вепрів чи мінотаврів. Нас ніхто не повинен бачити.
Террі і Роксана перезирнулись.
— Хто такий Абраксас?
— І хто такі людино-вепри?
— Ну, людино-вепри – це наполовину люди, наполовину вепри. Це ж очевидно! А Абраксас — це божевільний темний ельф, який прагне знищити всю білу магію і заволодіти світом. До речі та істота, гарнок, напала на нас за його наказом.
— Чому? – здивувалась Роксана.
— Просто він хоче вистежити всіх ельфів і вбити їх.
— Чому? – знову спитала дівчина.
Елеонора перечепилась через корінець дерева і мало не впала.
— В тебе що нема інших питань? – роздратовано гаркнула на Роксану бабуся, а через кілька секунд вже спокійніше відповіла на її питання. – Просто Абраксас вважає, що лише ельфи заважають йому заволодіти всім світом. Ось чому ми тікаємо з дому. Ось, чому на нас напав гарнок.
— А той Абраксас, — обережно почав Террі, — це часом не чоловік з довгим сивим волоссям і кривавими очима?
Елеонора зупинилася і обернулася до юнака.
— Так, — відповіла вона. – Звідки ти це знаєш?
Террі дивився куди завгодно, тільки не на бабусю. Він не тільки знав його, а й навіть бував у Абраксасовому тілі. Хоча навряд чи це відбувалося насправді, це ж просто був сон. Звичайний сон.
— Мені снилилися дивні сни, — врешті пояснив Террі. – Першого разу я побачив, як хлопець, Нексус, схопив якусь стару жінку і щось від неї хотів. А в іншому сні я… наче опинився в тілі Абраксаса. Я відчував його думки і емоції. В тому сні він наказував Нексусові знайти…знайти мене.
Елеонора помітно стривожилась.
— Тобі ще снилися подібні сни? – спитала вона.
— Ні, — заперечив Террі, — тільки ці два. До речі останній, це не зовсім сон. Це було своєрідне…видіння. Я побачив його тоді, коли порізався об стрілу. Тоді я був без свідомості.
Елеонора поправила сумку на плечах і сказала буденним тоном.
— Тобі не варто думати про ці сни.
Террі кивнув
— Е-е…бабусю… — тихо сказала Роксана.
— Не називайте мене “ бабусею”, — урвала її Елеонора. – Звертайтесь просто на ім’я, я не почуваю себе настільки старою.
— Добре, — погодилась Роксана. – Елеоноро, можливо це теж якось з усім цим пов’язано, але вночі, першого дня нашого візиту до тебе, на мене і Террі напав біль, і раптова втома. Це було так несподівано, як грім серед ясного неба.
— А-а, так, так, — протяжно відповіла Елеонора. – Просто тоді, якщо я не помиляюся був переддень Геловіну. А в дванадцятій годині цього дня, кожного року в всіх підлітків в крові яких присутня хоча б краплина ельфійської крові і в кого протягом цього року виповнилося чотирнадцять років прокидається магія. У вас День Народження на самий Геловін, тож тоді у вас вся, підкреслюю вся магія прокинулась.
Террі мовчки застиг на місці. Нуднішої відповіді на питання він ще не чув.
— І яка ж це вся магія прокинулась?- нарешті спитав він.
— Скоро ти сам все зрозумієш, — коротко відказала Елеонора, — а зараз нам пора йти далі.
Чомусь Террі не сподобалось те, як бабуся наголосила на слові “ти”.
Мандрівники мовчки минали старі вузлуваті дерева, намагаючись триматися купи. Террі не спішачи дибав стежкою з цікавістю розглядаючи дерева. Тсуги і берези здавалося здіймалися до небес, ялини неприємно кололи гострими голками, а по сусідньому крислатому дубу щойно пробігла білка. Килим із моху густо встеляв землю і зогнилі пеньки, тим самим радуючи око. Довкола щебетали птахи різної масті:граки, синиці, горобці, дятли, сови… Все довкола вирувало безтурботним життям. Ліс був прекрасним!
Террі постійно озирався, намагаючись викрити тих, хто за ними стежив, але довкола нікого крім них і лісових жителі не було. Відчуття постійного страху весь цей час його не покидало.
Після обіду небо вкрили хмари і в лісі стало набагато темніше. Дув пронизливий холодний вітер. Від нього дерева, які нависли над ними почали загрозливо похитуватися, а жовтаво-золоті листки тріпотіти.
Весь день вони пленталися вперед. Голодні шлунки все частіше і частіше нагадували про себе голосним бурчанням. Нарешті, коли почало сутеніти вони зупинилися на нічліг під розлогою кроною дуба.
Елеонора витягнула з своєї величезної сумки щось, що нагадувало якийсь чорний згорток тканини.
— Що це? – запитав Террі у бабусі, з острахом поглядаючи на річ у неї в руках.
Елеонора не відповіла. Натомість вона торкнулася пакунка вказівним пальцем і тканина сама почала розмотуватися. Не знати звідки з складок грубої тканини з’явились жердини і кілочки. Полотно починало суттєво збільшуватися у розмірах і, просто на їхніх очах, в повітрі розкладався намет. Кілочки встромилися в землю і обмоталися шнурами. Нарешті чималий намет був готовий.
— Нічого собі! – вигукнула Роксана аж присвиснувши від захвату.
Вона спантеличено глянула на Террі, а він на Елеонору.
— Скоро ви ще й не таке побачите, — сказала вона простим, звичним тоном.
Вони разом залізли в намет. Він був тісненький, але в негоду виявиться надзвичайно корисним. Елеонора першою вискочила з намету і щось прошепотівши вичаклувала невеличке багаття. Тоді вона витягнула з рюкзака три курячі стегенця, які вони настромивши на гілочки підсмажили на вогні. Після цього бабуся у похідному казанку закипітила воду, яку набрала в джерелі недалеко від намету.
— Чай тільки в пакетиках, — попередила Елеонора.
Террі було байдуже. Випивши горнятко гарячого міцного чаю він трішки зігрівся. Ноги нестерпно ломило – це давалася в знаки їхня мандрівка. Роксана не звикла долати такі великі відстані пішки, тож вона сприйняла це як трагедію. Террі не маючи жодного бажання слухати її скиглення взяв свій рюкзак наповнений одягом і поставивши його біля входу в намет сів на нього. Надворі стало холодно. Осінь справді повністю входила в свої права. Пожовкле по краям листя вже трохи встеляло землю, а в повітрі відчувалася вологість. Настрій хлопця погіршився – з поміж чотирьох пір року він найбільше не любив осінь. Ранкові тумани, сирість і холод не були йому по душі.
Опинившись на самоті в голову юнака почали лізти різні думки, які аж ніяк не піднімали йому настрою. Зараз він думав тільки про свою маму. А що як її і вичаклуваного двійника Елеонори вистежили й знайшли потвори, схожі на того гарнока. Террі вже навіть уявив, як істота закутана в чорний плащ вп’явається зубами в шию Кенді… Ні! Це все результат перегляду всіх тих фільмів про вампірів, вовкулак і інших потвор. Елеонора сказала, що її копія захистить маму так само як би це зробила вона. От і нема про що турбуватися.
Террі згадав слова бабусі, які пояснювали той факт, що він і Роксана наполовину ельфи. Зовсім недавно він був переконаний, що це просто безглуздя, цього просто не могло бути, але згадка про істоту, яка напала на них кілька годин тому з наміром вбити розвіяла усякі сумніви.
Йому просто не вірилось, він – наполовину ельф, тобто за словами Елеонори, він може чаклувати. Це просто дивовижно!
Виходить, те бажання, яке він загадав не здійснилося – Террі від природи ельф, і може насилати чари, як тоді, коли він примусив струмінь води відлетіти в протилежний бік.
Темніло. Дуже скоро на ліс впала ніч. Юнак вже навіть не бачив стовбура дуба під яким вони зупинилися. Видимість була нульова. А що, як якась потвора зараз підкрадається до нього, з витягнутими руками і хоче роздерти на шматки? Ні, це вже занадто. Та все ж Террі стало якось не пособі, тож він якомога тихіше зайшов у намет і закутавшись у тоненьке ряденце миттєво заснув.
На наступний день вони прокинулися досить рано. Поснідавши канапками з несвіжими помідорами і заховавши намет в рюкзак Роксани, бо він просто не поміщався в сумку Елеонори вони знову вирушили в дорогу. Стежка, якої вони намагалися триматися сполучалася з іншою, більш старою. Ця стежка привела їх до невеличкого яру, який тягнувся поміж дерев кудись у даль. Террі подумав що це гирло давно висохлої річки. Перестрибнувши цю заглибину вони опинилися на протилежному боці. Недалеко від них стояв старий надмогильний камінь, судячи з вигляду мармуровий, на якому виднілися безліч слів, написаних невідомою мовою. Надпис в багатьох місцях був стертий часом і дощами, тож слова не можливо було розібрати. Сам камінь майже повністю заріс плющем і мохом. Мабуть до нього нікому не було ніякого діла.
Несподівано Елеонора торкнулася двома пальцями( вказівним і середнім) правої руки лівого плеча й схилила голову в поклоні.
— Що ти?… – здивувалася Роксана.
— На цьому камені зазначені імена всіх королів Середзем’я, які загинули в великій війні між доброю і злою магією, — перебила її Елеонора. – За ним я не зможу чаклувати.
— Тобто? – ошелешено спитавТеррі.
Елеонора гостро глянула на хлопця.
— Цей камінь – своєрідна мітка. За ним починаються землі на яких багато років тому відбулася величезна битва. В ній взяли участь майже всі раси Землі і безчисленна кількість ельфів. Ці землі окроплені їхньою кров’ю, а значить і магією. Тут магія надзвичайно потужна. Така сильна, що блокує будь-які закляття.
— А що ж це за ліс? – допитувалася Роксана. – Як він називається?
— Опаловий, — відповіла Елеонора. – Опаловий ліс. Ви ніколи про нього не чули бо він є невидимим для простих людей.
— А що ж вони бачать коли заходять сюди? – не зрозумів Террі.
— Ну, скажімо, якби ви були звичайними людьми і зайшли в Опаловий ліс, то побачили б величезне чудовисько, яке вишкіривши зуби насувається на вас.
— І що з того?
— А що б ти робив, якби таке побачив?
— Ну, — сказав Террі, — я напевне до смерті перелякався б, а тоді дременув куди ноги понесуть.
— Саме так, — погодилась Елеонора. – І повір мені, коли ти опинився б вдома, то повністю забув про це місце, і про потвору, яку ти бачив.
— А хто ж так захистив цей ліс? – поцікавилася Роксана.
— Тутешня королева ельфів Амнімара, — відповіла Елеонора. – Вона наклала таке закляття, маючи намір назавжди залишити ці землі недоторканними. Амнімара загинула сотні років тому, а от захист встановлений нею, живиться магією цього місця і існує дотепер.
Запала тиша, яку розірвала ціла зграя птахів, які ні з того ні з сього позлітали з дерев з голосним криком. Террі озирнувся і між стовбурами двох дерев побачив дві розмиті тіні, які одразу ж зникли. Хлопець не зміг нікого розгледіти, бо ті дерева знаходились далеченько від них.
— Елеоноро, — вигукнув він, — там хтось є.
— Тихо, — гаркнула вона, а тоді в пів тону додала. – Ми тут не самі.
Скинувши з плечей свій величезний рюкзак Елеонора дістала звідти щось золотисто-блискуче. Це були два мечі з довгим золотим лезом і розкішним руків’ям, які виблискували під прямими сонячними променями, які пробивалися крізь густе листя.
— Тримайте їх напоготові, — мовила Елеонора вручаючи мечі Террі і Роксані. Вони виявилися навдивовижу легкими, настільки, що хлопець навіть не відчував ваги свого меча в руці. Золотисте лезо було дуже гострим, а держак вкривали численні прожилки, які утворювали щось схоже на луску.
— З чого вони зроблені? – поцікавився Террі милуючись мечем.
— З ельфійського металу Аррасу, — відповіла Елеонора. – Хоча мечі легкі, як пір’я лебедя, але вони міцні, як панцир мантикора.
— Е-е, мантикора? – перепитала Роксана.
— Мантикора – це древнє чудовисько з головою людини, тілом лева і хвостом скорпіона. Його шкіра дуже міцна і відбиває практично всі закляття, — пояснила бабуся, а тоді глянувши на мечі додала:
— Вони не тонуть у воді і не ржавіють. У світі їх залишилося не так вже і багато.
— А навіщо нам взагалі потрібні ці мечі? – здивувався Террі.
— Щоб захистити себе в критичних і небезпечних ситуаціях.
— Ти ж нас захистиш, — всміхнулася Роксана.
Елеонора миттю заперечила.
— Може виникнути така ситуація, коли мене з вами не буде.
Террі спохмурнів, але нічого не сказав.
— Якщо хочете, випробуйте мечі на стовбурах дерев, і побачите, які вони гострі.
Террі підійшов до розлогого бука і щосили лупнув мечем по стовбурі. Результат був миттєвий: лезо одразу ж ввійщло глибоко в деревину і що найбільше дивувало без жодного звуку.
— Ось бачите, які вони гострі? – задоволено сказала Елеонора. – А тепер нам треба рухатись далі.
— Ми що будемо ось-так їх всюди тягати? – здивувалась Роксана.
— Ой, мало не забула, — раптом згадала бабуся. – Проведіть пальцем по лезу меча.
Террі зробив що йому було сказано. І зовсім несподівано меч почав зменшуватись, поки не досягнув розмірів маленького кухонного ножа. Хлопець посміхнувся і заховав “меч” в кишеню джинсів.
Вони знову рушили в перед. Тепер ліс був набагато густішим, а дерева більшими і, що одразу було видно, дуже старими. Навколишню тишу час від часу порушував спів птахів, або тріск гілочок під їхніми ногами. Террі більше не бачив істот які їх переслідували, але про всяк випадок тримав руку в кишені джинсів, стискаючи крихітний меч. Поступово ліс почав здійматися вгору, і задихавшись вони почали здійматися на крутий схил. Невдовзі, на самій вершині вони побачили розвалини якоїсь будівлі.
— Це сторожова вежа ельфів, — пояснила Елеонора. – Вона стоїть тут з часів битви, про яку я вам вже розказувала.
Террі задер голову і зацікавлено глянув на вежу. Вона була гостроверхою, збудованою в класицистичному стилі, а можливо колись і гарною. Хоча тепер від неї залишилися самі лише руїни, але вежа все ще наводила страх на місцевих жителів. Поблизу неї не було чути звичного співу птахів. Довкола панувала тиша. Навіть Террі було не пособі поруч з цією вежею.
— Мабуть заночуємо тут, — запропонувала Елеонора, — а завтра перейдемо струмок, за яким я знову зможу насилати чари.
Роксана кивнула і першою почала продиратися крізь густі кущі ожини, що майже повністю обплутували перший поверх. Ледве діставшись другого поверху вежі вони почали роздивлятися ліс з висоти. Так він виглядав більш ворожим, особливо велетенські дерева з грубими вузлуватими гілками. Мабуть вони настільки виросли через кров ельфів, наповнену магією, яку ввібрали ці землі під час битви.
Сутеніло. На небі появилися перші зірки. Террі вже готувався до нічлігу, як почув нажаханий крик Роксани.
— Істоти, вони тут!
Хлопець миттю озирнувся і помчав до протилежної стіни. Глянувши вниз він побачив двох істот закутаних у плащі, безперечно це були гарноки, а поруч з ними йшов величезний, мов ведмідь, вовк.
— З ними ще й перевертень! – вигукнула Елеонора.
Вона безпомічно озирнулась і побачила безліч каменів, які повідпадали з старих стін вежі. Довго не роздумуючи бабуся схопила найблищий і щосили кинула його в істот. Нажаль вона промахнулася. Зрозумівши її задум Роксана теж схопила чималий камінь і кинула його в напрямку потвор. Їй пощастило більше – вона поцілила в писок перевертня, від чого він просто оскаженів і зловісно загарчавши кинувся бігти до них.
— Чого чекаєте, вшиваймося звідси! – крикнула Елеонора закидаючи рюкзак собі на плечі й спритно перестрибнувши через напів розвалену стіну опинилася на землі. Террі і Роксана помчали за нею і вже за секунду вони всі разом збігали протилежним схилом вниз.
Бігти було дуже важко. Вони постійно спотикалися перечіпаючись об коріння дерев, та ще й важкі рюкзаки на плечах вповільнювали біг. За хвилину Террі задихався, й від перенапруження ледве пересував ноги, але все одно змушував себе бігти далі. Озиратись не було часу, але хлопець чув за плечима важке дихання Роксани і Елеонори, які намагалися не відставати. Пройшла ще хвилина. Легені Террі потребували повітря, а в боці кололо. Він більше не міг бігти.
— Давайте заховаємося за тим стовбуром дерева, — запропонував хлопець озирнувшись через плече Елеонорі і Роксані.
— До…добре, — з одразу погодилась бабуся.
Вони понеслися до дерева на яке вказав Террі і ледве втиснулися між його корінням. Важко відсапуючись хлопець прислухався, чи не наближаються часом істоти. Чекати довелось хвилину, а може дві. Террі трохи приглушивши своє голосне дихання почув важкі кроки і віддалений голос, схожий на крекіт якогось хижого птаха.
— Далеко вони не вспіли втекти. Зубошкір, винюхай їхні сліди.
— Я їх чую, — з дивним собачим скиглення відповів інший голос. – Вони десь тут.
Террі тремтячи з голови до ніг з надією глянув на Елеонору.
— Біжімо, на рахунок “три”, — ледь чутно сказала вона. – Раз…Два…
Террі глибоко вдихнув набравши повні легені повітря.
— Три!
Хлопець зірвався з місця і на ходу витягаючи меч з кишені джинсів помчав вперед, навіть не усвідомлюючи куди він біжить. Поруч з ним бігла Роксана, а заді трохи відставши Елеонора. Террі намагався якнайшвидше лавірувати між деревами, але сили потроху покидали його. М’язи просто волали від перенапруження, а ноги наче наливалися свинцем.
— Я…я більше…більше не можу, — ледь чутно вигукнула Елеонора зупинившись важко віддихуючись. Террі знав, що вона довго не витримає такого бігу, тож теж зупинився. Хлопець і так дивувався, як Елеонора, в такому літньому віці здатна так швидко рухатись. Можливо це була ще одна особливість ельфів.
— Елеоноро, біжи, — вигукнула Роксана підбігши до бабусі. – Я вже бачу струмок.
Террі озирнувся. Десь за дві сотні метрів від них, протікав невеличкий струмок з слизькими берегами. Треба до нього дістатися! За ним Елеонора знову зможе чаклувати. Треба до нього дістатися! Ціною цього є їхнє життя.
— Ось вони, — вигукнув один з гарноків, який щойно з’явився між дерев. За ним прибігли пере —
вертень і інший гарнок.
Террі витягнув з кишені меч і провівши пальцем по лезу надав йому звичного розміру. Те ж саме зробила і Роксана.
— Подивись-но, Зубошкір, — глузливим скрипучим голосом сказав один з гарноків, — вони хочуть з нами битися.
— Віддай хлопця і ніхто не постраждає, — сказав перевертень звертаючись до Елеонори. – Вам нема куди тікати.
Перед тим як відповісти Елеонора глибоко вдихнула, набравши повні легені повітря.
— Знаєте, — відказала вона дерев’яним голосом, — один з ваших побратимів теж так казав…перед тим, як здохнути.
Перевертень відкрив свій писок і показав ряд гострих жовтих зубів. Тоді він по вовчому голосно завив і відштовхнувшись задніми лапами злетів у повітря, демонструючи неймовірну силу, якою він безумовно володів. Опинившись на землі він гаркнув і помчав до Елеонори. Вона швидким рухом витягнула десь з складок дорожнього плаща золотий ельфійський меч, яким замахнувшись розпанахала перевертню живіт. Він заскавулів від болю і відскочив від бабусі на декілька метрів. Зненацька двоє гарноків накинулись на Елеонору і звалили її з ніг.
Террі запанікував . Він з надією чекав допомоги, але від кого? Раптом він почув тихе шепотіння. Наче хтось невидимий стояв біля нього.
— Використай воду! – сказав тихий ніжний голос. – Вона тобі допоможе.
Навіть не знаючи, навіщо він це робить Террі помчав до струмка, що зміївся між дерев недалеко від них. Нарешті хлопець опинився біля нього, але що робити? Цілком вчасно у пам’яті юнака промайнув випадок з тим струменем води, випущеного з садового шланга. Варто спробувати. Повністю віддавши себе інстинкту Террі простягнув праву руку до джерельної води і з радістю побачив, що її кількість збільшується. Давній шрам на руці спалахнув блакитним сяйвом. Це вперше Террі чітко це побачив. Струмок вийшов з берегів і вода, яка в ньому жебоніла несподівано зупинилася – наче хтось зупинив час. Хлопець махнув рукою в напрямку істот. Величезна маса води наче змія почала звиватися по землі і наближатися до гарноків, які стиснули в своїх лабетах Елеонору.
БАХ!
Вода врізалася в них і цього було досить, щоб відвернути увагу потвор і звільнити бабусю. Вона спритно звелася на ноги і вхопивши Роксану за руку помчала до Террі, і вони разом перестрибнули заглибину, якою до цього був струмок. Нарешті Елеонора махнула рукою і щось прошепотівши метнула в істот якесь заклинання. Аж тут за їхніми спинами почулося знайоме гарчання. Це був перевертень. Він перестрибнув Роксану і опинився просто біля Террі. Звівшись на задні лапи він увігнав гострі пазурі хлопцеві в груди. Довкола все розпливлося і Террі занурився в темряву.