Глава 04. Печера Часу – Книга Володарі води

Террі обвивав жахливий пекучий біль.
На шкірі наче палав вогонь, бо й справді все тіло шалено пекло. Навіть серце здавалося не витримує тієї гарячої крові, що надходить до нього. М’язи рук, ніг і грудей просто кричали від напруги, що несподівано на них навалилася.
Террі відчував, як його тіло корчиться від болю, але нічого не міг зробити. Йому хотілося кричати, але хлопець навіть не міг розкрити рота, до того ж в легенях зовсім не було повітря. Біль пронизував кожен фібр тіла і вперше Террі захотів померти. Померти і звільнити себе від страждань. В роті пересохло, а горло здавалося заповнене гарячою водою.
Біль зростав, зростав і зростав…
Але Террі все ще міг тверезо думати. У нього в голові мелькнула думка, що його тіло занурили в розпечену грань, яка залишається в каміні.
На додаток до всього з’явився новий, гірший біль. Наче в шкіру одночасно запихають сотні гострих голок одночасно. Гострий біль починав пронизувати ще й голову. Ні! Він не витримає цих мук. Напевно Смерть вже простягає до нього свої мертві, вкриті струпами руки…

Напевне ці страждання тривали цілу вічність, але біль потроху починав слабшати і локалізуватись в одній точці – на грудях. Там де Террі поранив перевертень. Минуло ще декілька хвилин і хлопець почав відчувати своє тіло. Життєві сили повертались до нього. Життя знову заповнювало все його єство. Легені потребували повітря, тож Террі з важкістю вдихнув. Дихати. Треба дихати. Перший ковток повітря був приємно прохолодним, але в голові одразу запаморочилось.
Хлопця охоплював вихор думок, що болем проносилися в пам’яті. Уривки спогадів зринали в голові Террі, викликаючи пульсуючий біль в скронях. Юнак відчув занімілі кінцівки свого тіла і нервово стиснув пальці в кулак. Відчувши тремтіння в руках Террі відкрив очі.
Він лежав на землі. Біля нього палахкотіло вогнище, а голова лежала на чомусь м’якому, схожому на подушку. Все тіло вкривав холодний піт. Крізь листки на деревах просочувалося промені яскравого світанкового сонця. Було холодно.
— Як ти?
Террі повернув голову і побачив стурбованих Елеонору і Роксану, що сиділи на величезній трухлявій гілці.
— Тобі краще? – знову запитала Елеонора.
— Трохи, — тихо відповів Террі. – Скільки я тут пролежав?
— Та вже довгенько, — відповіла Роксана.
— Тобі ще пощастило, що я одразу прочистила рани від отрути, — додала Елеонора.
Террі ледь-ледь підвівся і сперся на лікоть.
— Е-е, пощастило? – не зрозумів він. Як це декілька подряпин могли завдати йому великої шкоди?
— Так, пощастило, — підтвердила бабуся. – Якби ти після того, як тебе поранив перевертень пролежав декілька хвилин без моєї допомоги, то неодмінно перетворився б на перевертня.
— Почекай, — спохмурнівши сказав Террі. – В багатьох книжках я прочитав, що перевертні кусали своїх жертв і тоді вони перетворювались на вовків, а аж ніяк не дряпали.
— Ну, ті рани які тобі залишив перевертень подряпинами не назвеш ніяк, — заперечила Елеонора. – І в тих книжках ти напевне читав про вовкулак.
— І яка між ними різниця? – не второпав хлопець.
— Велика, — відповіла Елеонора. – Вовкулаки це … “діти місяця”. Так їх назвали племена індіанців. Це пояснюється тим, що вони здатні перевтілитися на вовків лише під час повного місяця і отрута в них знаходиться виключно на кутніх зубах. А от перевертень може змінити свою форму за власним бажання і будь-коли перетворитися на вовка. Все їхнє тіло пронизане отрутою, тому розпанахавши тобі груди своїми кігтями він цілком і повністю міг перетворити тебе на перевертня. На щастя, я вчасно прийшла на допомогу.
Террі скривився і з значним зусиллям таки сів. І лише тепер він зрозумів, що щось змінилося. Все довкола було набагато чіткішим і виразнішим. Хлопець міг розглянути кожну пожовклу травинку на землі, чи прожилки на золотистих листках, що похитувались в такт вітру на гілках.
Його слух теж загострився. Щебетання птахів лунало у вухах набагато голосніше. Террі навіть чув, як Роксана вдихає і видихає повітря.
Мабуть зараз Террі виглядав спантеличеним, бо Елеонора спитала:
— Вражає, правда?
— А…а що таке? – не зрозумів Террі. – Все якесь…інакше.
Елеонора зітхнула.
— Бачиш, отрута перевертня все ж таки завдала тобі шкоди і загострила чутливість деяких органів. Тепер ти — наполовину вовк.
Террі вжахнувся.
— То тепер мені захочеться…
— Ні, — одразу заперечила бабуся. – У тебе не виникне жодного бажання когось вбивати…можливо. Хоча інколи ти можеш відчути потребу в сирому м’ясі з кров’ю. Але це не завдасть тобі ніякого дискомфорту. Ти зможеш просто ігнорувати це бажання.
— Справді? – спитав Террі.
— Так, — відповіла Елеонора.
Хлопець полегшено видихнув.
— Що ж, це не так вже і погано, — визнав він. – Ну, бути наполовину перевертнем. Можливо колись ці…вовчі інстинкти стануть мені в пригоді.
— Звичайно, — погодилась Роксана.
— Ти зможеш йти? – спитала Елеонора.
— Тобто?
— Мабуть нам не варто зупинятися, — припустила бабуся. – Хоча гарноки і перевертень мертві, я не сумніваюся, що Абраксас нашле на нас інших, сильніших потвор. Нам краще дійти до печери Часу, а вже там трохи перепочинемо.
— Я зможу йти, але не надто швидко, — сказав Террі. – Тому, що в голові ще й досі паморочиться.
— Нічого, цього цілком достатньо, — відказала Елеонора. – До того ж печера не так вже і далеко.
Бабуся допомогла Террі звестися на ноги. Хлопець закинув на плечі рюкзак і поплентався за Роксаною. Йти було дуже важко. Ноги все ще були дерев’яними і юнак ледве-ледве перебирав ними. Стежка, по якій вони весь час йшли зникла десь між корінням дерев тож тепер Террі і Роксана були змушені йти за Елеонорою, яка була їхнім провідником. Дуже часто вона зупинялася і згадувала вірний шлях до печери Часу. Після цього вона завжди казала : “Нам туди”, і вони знову помало чвалили за нею. Нарешті коли сонце повністю зійшло вони дісталися до кінця Опалового лісу. Галявина на якій вони опинилися закінчувалася підніжжям скелястих гір, що ворожо нависали.
— Нарешті ми добралися, — радісно вигукнула Елеонора й вказала на невеличкий отвір. Це був вхід в печеру Часу, що тягнулася кудись в глиб гір. – Подолавши цей тунель, ми нарешті зможемо завітати до найблищого містечка й закупити харчі.
— Скоріше б уже, — заскиглила Роксана.
— А скільки нам доведеться йти цією печерою? – спитав Террі з певним острахом поглядаючи на вхід.
— Приблизно день, — відповіла Елеонора. – Та зараз нам слід поснідати і трохи поспати, бо я вже не відчуваю ніг.
— Я теж, — додала Роксана тоном, позбавленим будь-яких ноток радості.
Поснідавши несвіжими залишками їжі і черствим хлібом вони постелили в холодному вході в печеру тоненькі ряденця і мовчки полягали спати. Террі було дуже важко заснути. В плечі постійно вп’явалися гострі камінці і до того ж на грудях щоразу наростав гострий пульсуючий біль. Зрештою, коли Террі таки вдалось заснути йому почали дошкуляти різні сни пов’язані з Абраксасом. В одному з них юнак побачив Нексуса, який гладив якусь тварину, дуже схожу на грифона. Але ця істота була дуже стара. Про це свідчило сиве хутро, і зморшки довкола дзьоба. Прокинувшись Террі одразу розповів про цей сон Елеонорі.
— Так, — відповіла вона. – Так, Нексус справді має грифона. Але я не знаю, чи грифон підкоряється йому добровільно, чи тому що його змусили це робити, наклавши могутнє темне закляття.
— А хто взагалі ті грифони? – спитав Террі.
Елеонора відповіла одразу.
— Грифони – це істоти з вельми незвичайною формою тіла, як ти вже це помітив. Вони можуть дихати холодом і спалахувати вогнем, який надає їм надзвичайної швидкості. До того ж грифони можуть без жодних проблем тягати на собі величезні вантажі. В світі їх залишилося не так вже і багато, тобто вони знаходяться на межі вимирання.
— На колонах, в тебе в дома, були грифони, правда? – допитувалася Роксана.
— Так, — підтвердила Елеонора, — але вони були тільки статуями, а я їх оживила.
Террі вийшов з затінку печери і опинився під прямими, холодними сонячними променями. Недалеко від них він помітив напівзруйновану дерев’яну хатинку, яка тулилася до розлогого клена. Хлопець подумав, що це хатинка лісника, але хто б так далеко від цивілізації будував собі дім?
— Що це за хатина? – спитав він.
Елеонора підійшла до Террі і сказала з гіркотою в голосі.
— Це колишній дім першого в світі ельфа – Влойнгарда. Колись, дуже давно він тут жив. Також він автор копії книжки “Арінала он фелін”, тобто “Магія без меж”, в якій він описав відомі нам, ельфам, заклинання, цілющі властивості різних трав і багато іншого, скопійоване з оригіналу, який норна долі Скульд передала людям. Нажаль зараз Влойнгард доживає віку в Енріналді. На мою думку там йому і місце.
Останні слова Елеонори були холодними, тож Террі зрозумів, що той ельф мабуть надоїдливий старий дідуган з видовженими вухами.
— А скільки йому років?
— Десь поза тисячу.
— Ого.
— Ну так, — відказала Елеонора. – Він же ельф, а вони живуть вічно.
— Е-е… вічно?
— Так, — підтвердила бабуся, — хоча вони все ж таки вразливі до хвороб, фізичних травм і поранень.
Несподівано Террі дещо запідозрив.
— То ти кажеш, що у всіх ельфів видовжені загострені вуха? – обережно спитав він.
— Так, — відповіла Елеонора.
— І всі ельфи можуть насилати чари, тобто чаклувати?
— Так.
Террі розплився в задоволеній посмішці.
— Тоді, як ти можеш чаклувати, коли ти не ельф?
— Що? – вигукнула Елеонора.
— Ну, в тебе звичайні вуха, — сказав Террі прибравши пасмо волосся з бабусиних вух.
— Я… — затнувшись відказала Елеонора. – Я ельфійка…. Просто я не успадкувала від своїх батьків форми вух. Гаразд, нам пора вирушати.
— Вже? – раптом спитала Роксана.
— Так, — підтвердила бабуся. – У нас більше нема провіанту, тож доведеться рухатись швидко, інакше помремо з голоду.
Вони почали заглиблюватися в глиб печери. Зовсім скоро денне світло зникло і Елеонора була змушена вдатися до магії, проказавши чарівне слово “Яснус”, вона вичаклувала золотисту сферу світла, яка зависнувши в повітрі освітлювала їм дорогу. Спочатку Террі рухався спокійно, обережно ступаючи по гірській долівці, але згодом йому стало моторошно. Кулька світла, яка плила за ними в повітрі, кидала на скелясті виступи похмурі тіні. Поступово повітря ставало вологим і відгонило якимсь дивним запахом. Дуже часто мандрівники зустрічали гострі сталактити і сталагміти, що загрозливо звисали з стелі, або росли з землі, нагадуючи величезні шпичаки. При світлі золотистої сфери Террі побачив невеличку колону ручної роботи, що підтримувала стелю.
— Це ж не просто печера, правда? – тихо спитав Террі.
— Ні, — відповіла Елеонора, — її вирили гноми.
Проте у хлопця склалося таке враження, що судячи з тону бабусі, вона щось від них приховувала. Але можливо це були хибні здогади. Далі тунель почав ширшати, а на гострих гірських породах все частіше появлявся якийсь дивний липкий слиз.
— Що це таке? – нарешті спитала Роксана, коли вступила в той слиз ногою.
— Нічого, — відмахнулася Елеонора, — просто підземна вологість.
Далі тунель роздвоювався і вони пішли лівим коридором. Мабуть це була помилка, бо в цьому коридорі долівка була майже повністю засипана маленькими гострими камінцями, які пробивали підошву кросівок і кололи в ступні. Декілька разів Террі спотикався і по котячому приземлявся на гострі камінці, тож його долоні теж стікали кров’ю. Двічі хлопець через свій великий зріст вдарявся тім’ям об стелю печери і на його голові виросла чимала гуля.
Але була і одна добра новина – повітря вже не було таким затхлим, значить вони наближаються до виходу. Золотиста сфера світла вже не сяяла так яскраво, як спочатку, тож Елеонора вичаклувала нову. Коли кулька зависла над землею Террі помітив на долівці щось біле. Підійшовши блище він побачив напіврозкладену людську руку, яка лежала в калюжі засохлої крові. Хлопець відвернувся і його знудило від цього видовища.
— Хтось тут недавно був, — прошепотіла бліда Роксана, прикриваючи долонею рот.
— Так, — відказала Елеонора. Вона зігнулася і кулька світла опустилася разом з нею. При чіткішому світлі Террі помітив, що в руці був затиснутий клаптик пергаменту.
— Там… — ледве сказав він скривившись і вказавши на руку.
Бабуся обережно витягнула папірець і розгорнула його. Пробігши по ньому очима вона сказала:
— Це лист.
Террі і Роксана разом підійшли до Елеонори і почали читати:

Люба мамо!
Я повертаюся до дому. Нарешті я ввійшла в печеру Часу. Думаю так я швидше до тебе доберуся, бо йти через гори мені не хочеться. Чомусь по дорозі я не зустріла Рези, тож добираюся до дому сама. Звичайно мені нудно йти самій, але попри це ще й страшно. Мушу зізнатися, що всюди мені ввижається чиясь тінь і причувається якийсь звук. Здається я в печері не сама – хтось за мною стежить. Навіть зараз я чую якийсь дивний шурхіт, наче хтось повзе по землі. Цей шум все блище і блище. Напевне я божеволію. В мене недобре передчуття. Та що б там не було знай – я тебе люблю.

Елена

Дочитавши цього короткого листа Роксана одразу ж спитала:
— Елеоноро, що тут сталося? Де та дівчина, яка є автором цього листа?
Террі побачив, як брови бабусі вигнулися і вона спохмурніла.
— Ну, гаразд, — нарешті сказала Елеонора. – Я не хотіла, щоб ви про це дізналися. Кажуть в цій печері замкнений Пітон.
— Тобто Пітон? – не зрозумів Террі. – Змія?
— О, ні, ні, — похитала головою бабуся. – Пітон — це не просто змія, це величезне, драконоподібне чудовисько. Колись давно він знищив багато міст і сіл, тож його замкнули тут, у цій печері. Діви долі скористались своїми силами і зробили так, що коли Пітон дістається виходу з тунелю, то одразу ж повертається на початок свого шляху. Ось чому це місце називають печерою Часу, бо єдине що його тут тримає – це час.
— І…І він справді тут є? – не повірив Террі.
Елеонора знизала плечима.
— Не знаю, його ніхто не бачив. Тобто навряд той хто його бачив залишився живим.
Террі спробував взяти себе в руки.
— Якщо цей Пітон існує, то нам варто якнайшвидше дістатися виходу з печери.
— Ти маєш рацію, — погодилась Елеонора. – До того в мене шлунок з голоду мало не злипається, а це погодьтеся вагома причина, щоб щодуху вшиватися з цього клятого місця.
Террі злегка посміхнувся, та зараз йому було не до жартів.
До смерті голодні, втомлені і налякані мандрівники йшли звивистим тунелем вперед. Від кожного підозрілого поруху і шуму Террі здригався і витягав свій золотий меч ельфійської роботи. Хоча проти величезного драконоподібного змія він його не надто вбереже. Земля під їхніми ногами ставала більш гладенька і мовби вичовгана ногами. Бридкий слиз тепер зустрічався все частіше і частіше, то звисаючи з стелі і стін печери мов павутиння, то утворюючи своєрідні калюжі на долівці. Оскільки в тунелі неможливо було визначити день надворі чи ніч, вони пройшли ще десь приблизно чотири години, а тоді опинилися біля величезного отвору покритого мохом – єдиною рослинністю, яка змогла вижити в цих похмурих вологих нетрях печери. Террі вже бува подумав що вони дісталися виходу з тунелю, але тут Елеонора сказала:
— Нам залишилося пройти величезну залу, яка знаходиться попереду, ось за цим отвором. Я вас прошу – рухайтеся дуже тихо, бо на мою думку саме в тій залі і перебуває Пітон. Оскільки ці тунелі трохи завузькі для нього і величезному змієві його розмірів було б не дуже зручно ними пересуватися, в них жити і таке інше. А от величезна зала – ідеальне місце. Тому повторюю…
— Елеоноро, заспокойся, — урвав її Террі, — ми тебе зрозуміли і будемо рухатися максимально тихо, як тіні.
— Ловлю тебе на слові, — мовила бабуся напрямивши свого довгого вказівного пальця на хлопця. Вона ще щось прошепотіла і золотиста кулька світла зменшилася у розмірах, тай сяйво яке вона випромінювала притухло.
Елеонора кивнула Террі і Роксані й вони разом зайшли в залу. Бабуся знала що казала – печера була величезна. Але на додаток до всього довкола зали на скелястих стінах, що підтримували стелю з якої загрозливо звисали величезні гострі сталактити і валуни, знаходились ще багато вузьких тунелів.
— І який з них наш? – нервово спитала Роксана.
— Дивно, — стривожилась Елеонора, — але я зовсім цього не пам’ятаю.
— Що?
— Я забула котрий з цих тунелів є виходом з печери.
Всі замовкли. Елеонора пильно глянула на кожен вхід в печери, але лише заперечно похитала головою.
— Що ж нам робити? – боязко спитала Роксана.
— Давайте розділимося і разом спробуємо пошукати вихід, — безнадійно сказала Елеонора.
Террі ствердно кивнув, а вона тим часом ще двічі прошепотіла: “Яснус” і вичаклувала ще дві золотисті кульки світла, які полинули до Террі й Роксани. Нарешті коли сфери зависли у них над головою Елеонора тихо сказала:
— Вперед!
Террі крутнувся на місці і рушив до найблищого тунелю. Він виявився вузьким, недовгим, а на кінці ще й заваленим. Юнак завагався, а що як це і є вихід з печери Часу? Трохи провагавшись він кінець кінцем повернувся назад і зайшов в наступний тунель. Він відгонив якимсь дивним неприємним запахом, але на щастя, закінчувався глухим кутом. Зайшовши в наступний, набагато ширший за інші коридор Террі пройшовши пару кроків несподівано на щось наштовхнувся. І ось те “щось” почало рухатись і в майже цілковитій пітьмі показалися палаючі білки величезних очиськ без зіниць. Террі завмер. Безперечно він знав, що це. Помало, намагаючись не шуміти хлопець зашпортуючись і натикаючись на стіни тунелю побіг до головної зали. Нарешті вибравшись з нього він почув страхітливе гарчання – Пітон помітив їхню присутність в печері Часу. Набравши повні груди повітря Террі вигукнув:
— Пітон!
З сусіднього коридору вибігла Елеонора і тихо спитала:
— Що?
— Террі, що сталося? Ти знайшов вихід? – почувся голос Роксани, яка теж прибігла до зали.
Террі не потрібно було відповідати, бо з тунелю у нього за спиною швидко вилізла голова…слизьке зміїне тіло… і хвіст Пітона. При слабенькому сяйві трьох сфер світла всі нарешті змогли роздивитися потвору, яку з самого початку перебування в печері Часу боялися більше всього.
Пітон був жахливим! Він справді був чимось середнім між величезною змією і могутнім драконом. Голова була всіяна сірими роговими шипами, а з масивної пащеки показувалися півметрові жовті зуби. Його розміри були приголомшливі. В довжину він сягав метрів з двадцять, якщо не більше. Починаючи з голови і закінчуючи кінчиком хвоста по його спині тягнулися великі гострі шипи. Єдиним його недоліком була відсутність в очах зіниць – він був сліпим.
Аж ось щелепи змія відкрилися і з них показався вузький, роздвоєний на кінці чорний язик. Пітон з хрипом вдихнув повітря – мабуть так він намагався визначити їхнє місцезнаходження. Раптом, без жодного попередження його голова різким рухом вгатилася в кам’яну долівку десь за два метри від Роксани. Дівчина з страху пронизливо закричала і спритно відскочила вбік. Тим часом Пітон готувався завдати чергового удару.
— Шукайте вихід, — заревіла Елеонора.
— А ти? – крикнув у відповідь Террі.
— Я спробую на деякий час його затримати, — відказала бабуся і приречено повернулася до змія лицем.
— Еванарто лефан мора!
Срібний згусток світла вилетів з її долоні і полетів в Пітона.
Террі і Роксана не стали чекати і хвилини. Вони разом забігли в тунелі з надією шукаючи вихід і з палким бажанням не бачити Пітона. Пробігши декілька кроків хлопець побачив по середині тунелю чималий валун покритий мохом, а далі печера завертала вбік і закінчувалася світлом в кінці.
— Так! – вигукнув Террі. Він зробив це. Нарешті він знайшов вихід з печери Часу.
Хлопець миттєво розвернувся і помчав назад до зали в якій Елеонора намагалася затримати Пітона. Вибігши з тунелю він вигукнув:
— Я…Я знайшов вихід.
Бабуся одразу ж почала відступати, намагаючись підійти до Террі, але змій постійно її атакував. Його величезний хвіст всіяний шипами весь час батожив повітря, намагаючись розчавити під собою Елеонору, але вона виявилась прудкішою і постійно ухилялася. Бабуся так швидко метала в Пітона закляття, що помахи її рук зливалися в одну розмиту лінію. Одне за одним заклинання влучали в нього, але одразу відскакували від його товстої луски. Мабуть вона, як і шкіра мантикора відбивала всі заклинання. Елеонора безнадійно націлилась вказівним пальцем на стелю і вигукнула:
— Монертанто!
Яскравий червоно – золотий промінь влучив у стелю. Пролунав потужний вибух і з гори печери на землю почали падати гострі сталактити і величезні валуни. Пітон задер свою величезну голову і глянув своїми невидячими очами вверх. Скориставшись моментом Елеонора вхопила за руку Роксану, яка щойно вибігла з бічного тунелю й побігла до Террі. Перш ніж величезна кількість масивного гострого каміння опинилася на землі вони зникли. Вибігши з того боку коридору вони нарешті покинули нетрі печери Часу з її темними вологими закутками, примарними тунелями і головне з величезним чудовиськом, драконоподібним змієм Пітоном.
Нарешті вони вдихнули чисте вологе повітря впереміш з ароматом пожовклої осінньої трави і полегшено зітхнули. Террі усвідомив, що його цілого аж трусить. Роксана мало не плакала, а от Елеонора намагалася тримати себе в руках, що враховуючи нещодавні обставини вражало.
Сонце заходило. Це вперше за останні декілька днів вони побачили небо. Не верхівки дерев, не сіру похмуру стелю печери, а чисте небо світлого золотого кольору.
З часом до Террі повернулася мова і він тихо сказав:
— Ми… живі.
Озвалася Елеонора.
— Так, якби ти не знайшов вихід з печери ми неодмінно загинули б. Пітон жахлива…і могутня потвора. Я ніяк не могла з ним впоратися. Загалом, якби не ти…
Бабуся не закінчила речення, а лише міцно стиснула повіки, мабуть викидаючи образ Пітона з голови.
— Я? – перепитав Террі. – А що я? Якби ти не підірвала стелю ми напевне вже перетравлювалися б у шлунку тієї потвори.
— Добре, що ми врятувалися, — озвалася Роксана.
— Дивом врятувалися, — додала Елеонора.
Террі скинув рюкзак з плечей і пожбурив його на землю. Плечі вже починали пекти від його тривалого носіння. Хлопець глянув на бабусю і помітив що вона не має при собі своєї сумки. Він одразу ж спитав її про це.
— Я загубила її, — похмуро відповіла Елеонора, — коли ми тікали. Та що з того. В ній і так не було нічого цінного. Їжа вже давно закінчилась, а поношеного одягу мені не шкода.
— То що з того, що ми врятувалися від Пітона, — визнала Роксана, — коли ми помремо з голоду.
— А що я можу зробити? – сердито спитала Елеонора. – Їжу неможливо вичаклувати.
— То можливо краще щось вполювати? – запропонував Террі.
Елеонора закусила губу.
— Гарна ідея.
Вона заплющила очі. Террі не розумів, що відбувається, аж раптом в голові запаморочилось, але все одразу припинилось. Хлопець здивовано глянув на Роксану. Судячи з її спантеличеного вигляду, з нею щойно відбулось те саме. Елеонора відкрила очі і роздратовано сказала:
— Крім нас і двох мишей в нірках поблизу нікого нема.
— То це ти? Ти залізла в мою голову? – захоплено вигукнув Террі.
— Так, — буденно відповіла Елеонора.
Хлопець похитав головою, щоб привести думки до ладу.
— Відчуття не з приємних, — визнала Роксана і Террі з нею повністю погоджувався.
— Що ж нам робити? – тихо спитав хлопець.
— Треба знайти будь-яку дорогу чи автостраду і, якось дістатися найблищого містечка, — повільно сказала Елеонора. – Там ми купимо трохи харчів, a далі прямуватимемо до Енріналду. Королівство не так вже і далеко. Якщо все піде добре, то за декілька днів ми нарешті таки дістанемося до нього.
— Гарно сказано, — втомлено мовила Роксана.
Потроху надворі сутеніло. Морозяний вітер обвівав обличчя мандрівників, тож Елеонора витягнула з рюкзака Роксани “свій намет всього за дві секунди”, який вона на щастя вберегла. Террі був радий, що Елеонора хоча б не засунула його в свою сумку, яка зараз була похована разом з Пітоном під камінням в печері Часу.
Всі були на нервах. Причиною цього була повна відсутність їжі. Роздратований і знесилений Террі відійшов вбік. Вдихнувши свіже прохолодне повітря він глянув на невеличкий лісок попереду і побачив поміж дерев дивне примарне світло. Невже це ще якісь потвори, які їх переслідують.
— Що це таке? – тихо спитав він в Елеонори.
Вона помітно стривожилась. Безшумними котячими кроками бабуся підійшла до ліска і полегшено зітхнула.
— Це ельфи, — нарешті сказала Елеонора, — дивись.
Террі підійшов до бабусі і знову глянув на мерехтливе світло й помітив групу людей, які вервечкою йшли поміж дерев. Таких людей він ще не бачив. Вони рухались надзвичайно граційно, а їхні кроки нагадували елементи якихось танців. Всі були вдягнені у білосніжні мантії з каптурами. У кожного на плечі висів сагайдак з стрілами. Ельфи були прекрасні!
Ельфійки мали довге, до пояса, довге волосся(майже таке саме як і в Роксани)заправлене за гострі вуха. Їхня шкіра була ідеально гладенька і примарно біла.
Ельфи-чоловіки теж були наділені довгим, прямим, чорним волосся, а на голові ще й виднілася золота стрічка з дивним символом по середині.
Дехто сидів на білосніжному єдинорозі, інші йшли пішки. Зненацька процесія почала співати. Цей спів був таким дзвінким і милозвучним, що з ним напевне ніщо не змогло б зрівнятися. Хоча Террі не зрозумів жодного слова з пісні, але ніяк не міг відвести погляду від чарівних ельфів. Він занурювався у своєрідний транс…В голові запаморочилось…
— ТЕРРІ!ТЕРРІ!
Хлопець отямився. Довкола панувала тиша. Ельфи зникли, а разом з ними зник і їхній прекрасний спів.
— Що з тобою? – здивовано спитала Елеонора дивлячись на юнака наче на хворого.
— Нічого. Все нормально, — запевнив її Террі, а тоді зацікавлено додав:
— Що ельфи тут робили?
Елеонора злегка посміхнулась.
— Вони повернулись з Енріналду, з свята Амонгул.
До них підійшла Роксана і здивовано глянувши на те місце, де щойно проходили ельфи спитала:
— А що це за свято?
Обличчя Елеонори набуло серйозного вигляду.
— Амонгул – це своєрідний обряд, який відбувається за сім днів до Гелловіну, двадцять четвертого жовтня, — відповіла бабуся. – Під час цього свята всі ельфи Землі збираються в Енріналді довкола скульптури короля Блакоорна і, з Джерела Життя п’ють Воду безсмертя, завдяки їй вони живуть вічно. Цей обряд повторюється кожного року, а ельфи, які вчасно не випили тієї води помирають.
Террі і Роксаана з захопленням перезирнулися. Сам факт існування джерела, яке дарує безсмертя був дивовижним.
— А що це за Джерело Життя? – допитувався Террі.
— Ну, його історія надзвичайно стара і своїм корінням сягає сімсот двадцять восьмого року, — відповіла Елеонора. – В той час був вибраний перший король ельфів Блакоорн. Він був дуже добрим королем і сумлінно виконував свої обов’язки. Народ ельфів його дуже любив і поважав. За правління Блакоорна ельфи були звичайними людьми, а отже й смертними, хоча і були наділені магією. Зовсім скоро ця раса почала вимирати і Блакоорн мало не зійшов з розуму дивлячись, як його рідні і знайомі помирають у нього на очах. Не витримуючи цього нестерпного болю він покінчив з життям самогубством. Останні ельфи, які залишилися зробили в пам’ять королю надзвичайно точну мармурову скульптуру Блакоорна. Двадцять четвертого жовтня, сімсот шістдесять третього року з очей пам’ятника почали скапувати сльози, які надавали ельфам безсмертя. Цю скульптуру назвали Джерелом Життя і вона й досі стоїть в Енріналді. Також ті сльози загоюють будь-які рани і можуть повернути тебе до життя, коли ти знаходишся за дюйм від смерті. Тому кожен ельф постійно носить одну сльозу біля себе, щоб в разі необхідності скористатися нею.
Террі перехопив погляд Елеонори і усміхнувся.
— А ти була в Енріналді? Ти бачила Джерело Життя? – несподівано спитала Роксана.
— Звичайно, — відказала бабуся. – Можливо нам зараз же варто вирушити на пошуки якогось містечка, або села.
— Так, — погодився Террі. – Інакше ми помремо з голоду. А чому ти не попросила трохи їжі в ельфів?
— Повір мені, я навіть не змогла б до них підійти. Коли вони знаходяться за межами Енріналду, то нікого до себе не підпускають. Якби я несподівано появилася у них на дорозі, то вони одразу ж мене б вбили.
Террі похмуро кивнув. Дивна система захисту…
Закинувши рюкзаки на плечі вони нарешті пройшли невеличкий лісок попереду і почали шукати якусь дорогу, або автомагістраль, яка привела б їх до хоча б якогось населеного пункту. Але мандрівникам аж ніяк не пощастило. В найблищі три години вони минали величезні поля, замулені струмки і ніякого сліду людських помешкань. Тим часом на землю опустилася темрява. Елеонора була змушена вичаклувати сяючу золоту сферу, яка освітлювала їм шлях. Вийшовши на невеличкий пагорб зарослий старими акаціями Террі роздратовано вигукнув:
— Де подівалися всі люди? Вони що, повимирали?
— Мені вже і самій дивно, що ми так довго не натрапляємо на якесь село, абощо, — погодилась Елеонора.
Раптом пролунав голосний зойк Роксани.
— Що?
— Там…На дереві…
Террі глянув туди куди показувала дівчина і сам ледве стримався щоб не крикнути з несподіванки. На розлогій акації він побачив затиснуту двома грубими гілками істоту, з головою орла і тулубом лева – це був грифон. Його крила були неприродно зігнуті, причому з лівого скапувала кров.
— Діти, відійдіть, — звеліла Елеонора, — цей грифон може бути диким.
Террі ступив крок назад і тут таки порізав руку об гострі шипи на кущі ожини.
— Стійте! Стійте! – тихо вигукнув грифон тоненьким голосом(Террі здогадався, що ця істота жіночої статі). – Допоможіть мені вибратися звідси, я вас не зачіплю. Обіцяю!
Елеонора не відповіла. Мабуть вона вагалася. Зрештою бабуся махнула рукою і щось прошепотіла. Помало гілки почали розходитися в різні боки звільняючи грифона. Раптом грифон похитнувся і впав на землю з висоти п’яти метрів.
— Ой!
Це знову зойкнула Роксана й прикрила рота рукою. Істота застогнала і приклавши значного зусилля трохи підняла свою орлину голову.
— Дуже вам дякую, — охриплим голом сказав грифон, — але я все одно не зможу звестися на лапи. До того ж крила ломить нестерпний біль.
— Я залікую тобі рану, добре? – запропонувала Елеонора.
— А ви зможете? – не повірив грифон.
— Навіть не сумнівайся.
Бабуся рішуче запхала руку в кишеню дорожнього плаща і витягнула звідти якийсь клубок ниток, принаймні так на перший погляд здалося Террі.
— Що це? – спитала Роксана.
— Це листок з дерева Іггдрдасіль, обмотаний павутинням шовкопряда, — пояснила Елеонора. – Він заліковує невеликі рани. Але в нашому випадку доведеться ще й вдатися до магії, бо рана доволі велика. Террі, будь-ласка, притримай крило грифона.
Хлопець з острахом підійшов до істоти. Вона глянула на нього поглядом сповненим надії. Террі зрозумів – грифон не завдасть йому ніякої шкоди, тож юнак лагідно схопив її закривавлене крило, своєю не менш закривавленою рукою.
— Чого це в тебе рука кривавить? – здивувалася Елеонора.
— А, пусте, — заспокоїв її Террі. – Просто я порізався об кущ ожини.
— Гаразд, міцно тримай крило, бо воно може сіпнутись.
Елеонора приклала листок обмотаний павутинням до кривавої рани і прошепотіла:
— Ореа новелен пріора!
На кінці її вказівного пальця спалахнуло якесь блакитне світло, а тоді бабуся різко штрикнула ним відкриту рану. Крило настільки сильно сіпнулось, що Террі гепнувся на спину. Коли він став на ноги то при світлі золотистої кульки побачив, що павутиння почало вплітатися в шкіру, а через декілька секунд рани наче не було. Почистивши велике орлине пір’я якимсь закляттям Елеонора задоволено відійшла від грифона.
— Так краще? – спитала вона.
— Набагато, — відповів грифон зводячись на лапи і задоволено махаючи крилами. – Ще раз вам щиро дякую. До речі мене звати Тінара, а вас?
— Мене звати Елеонора, — відрекомендувалася бабуся. – А це мої онуки – Террі і Роксана.
Тінара здивовано спитала.
— Що ж ви всі тут робите?
— Шукаємо найблище містечко, в якому можна було б купити трохи харчів, — відповіла Елеонора.
— Тут неподалік справді є невеличке місто, Стоксбрідж, — мовив грифон, а тоді через секунду додав: — А давайте я вас туди віднесу.
— Е-е…віднесеш? – не зрозумів Террі.
— Так, — підтвердила Тінара. – На спині.
Елеонора одразу ж заперечила.
— Ні, ми занадто важкі.
— Нічого подібного, — відповів грифон згинаючи передні лапи, щоб їм було легше вилізти їй на спину.
— Дякуємо, але не варто.
— Ну чого ви? Я ж мушу вам віддячити за те, що ви врятували мені життя, — гаркнула Тінара. – Ви що, мене боїтеся?
— Ні, звичайно, — відказала Елеонора. – Повір мені, за все своє життя я побачила стільки істот, що їх і не перерахувати, причому половина з них хотіли мене вбити. Тож ти видаєшся мені милою пташкою-переростком. Вибач за…е-е…пряму відповідь, і таке не зовсім підходяще порівняння.
Натомість грифон вишкірився.
— Отож бо. Ви допомогли мені, а я допоможу вам. Все по чесному. До того ж, якщо ви не сядете мені на спину, я силою вас туди зажену.
Елеонора здалася.
— Добре, добре.
Вона підійшла до Тінари і сіла їй на спину з таким рішучим виразом обличчя, наче кожного дня тільки те і робила, що каталася на спині грифона.
— Ну ж бо, сідайте! – буркнула вона підліткам.
Террі не поворухнувся. Він вважав безглуздям летіти кудись, самі не знаючи куди, верхи на грифоні. Зовсім недавно він навіть не здогадувався про існування таких істот, а тут живий, справжнісінький грифон пропонує йому політати у нього на спині. Це просто дурість.
— Агов, нам ще довго на вас чекати? – вигукнула Елеонора.
Потреба їсти перемогла. Террі нарешті підійшов до Тінари і закинув ногу на спину грифона. Ще секунда і він опинився на спині Тінари. За ним вилізла Роксана. Переконавшись, що вони всі зручно вмостилися у неї на спині Тінара розправила свої двометрові орлині крила і відштовхнувшись від землі задніми лапами злетіла в повітря. Повітряні вихори обвівали їхнє обличчя розвіваючи волосся. Грифон майже не махав крилами, проте вони так швидко летіли, що у Террі аж сльозилися очі. Небо вкрили густі хмари заступивши місяць. Все довкола занурилось у цілковиту непроглядну темряву. Але Тінара так само впевнено летіла вперед. Мабуть її орлиний зір, а також лев’ячий слух і нюх допомагали орієнтуватися в просторі.
Грифон не припиняв свого польоту протягом години, а тоді коли Террі вловив носом їдкий запах диму, вона трохи нахилилася до землі. Хлопець глянув кудись у даль – до них наближалося невеличке скупчення світла, а за кілька хвилин всі змогли розрізнити маленькі, наче кінчик голки квадратні вікна окремих будинків, у яких горіло світло. Вони наближались до містечка…наближались…і наближались. Згодом дахи будинків проносилися під їхніми ногами. Грифон почав кружляти вибираючи найкраще місце для посадки, де б їх ніхто не побачив. Врешті крила Тінари залопотіли над сміттєзвалищем, а вже за хвилину лапи грифона м’яко торкнулись землі. Террі одразу ж зістрибнув з спини Тінари, а за ним з її спини зісковзнули Елеонора і Роксана.
— Дякуємо тобі, Тінаро, — тихо сказала бабусі.
— Та нема за що, — відказав грифон. – Послуга за послугу. До речі, а куди ви прямуєте?
— Нікуди, — одразу сказала Елеонора.
Грифон закотив очі.
— Ну звісно, — іронічно сказала Тінара. – Ви опинилися за багато миль від міста, ваш одяг має…е-е…не найкращий вигляд, і ви ще кажете, що нікуди не прямуєте. Не повірю нізащо у світі.
— Чесно? Ми прямуємо до міста ельфів, в Енріналд, — відказала Елеонора мабуть вирішивши, що грифонові можна довіряти.
— Ого, — захоплено вигукнула Тінара округливши очі. – Як би я хотіла побачити це місто. Я так багато чула про ельфів, але ще ніколи їх не бачила.
Террі опустив очі вниз.
— Що ж, щасливої вам подорожі, — побажав грифон. – До побачення!
— Швидше до зустрічі, — додала Елеонора.
Тінара посміхнулася і розправивши свої орлині крила рвонула в повітря. Минуло всього декілька секунд і грифон зник.
— Ну, що ж, думаю нам варто закупити трохи харчів, а тоді заночуємо у якомусь місцевому готельчику, — сказала Елеонора.
— Я з тобою повністю погоджуюсь, — втомлено промимрила Роксана.
Вийшовши на бруківку, заповнену людьми, які кудись поспішали, Террі і Роксана попленталися за Елеонорою, яка почала шукати будь-який продуктовий магазин. Їхній зовнішній вигляд приковував до себе безліч зацікавлених поглядів перехожих. Одна жінка, яка вела за руку маленьку дівчинку побачивши Террі і Елеонору одразу ж завернула в сусідню вуличку зі словами: “ Доню, тримайся подалі від тих безхатьків, чуєш?”. Террі роздратовано зціпив зуби, а Роксана мало не заплакала. Мабуть ці слова її сильно образили.
Нарешті вони знайшли невеличкий магазин на розі цегляного будинку. Купивши в ньому велику кількість їжі( більшість продуктів були консервовані в бляшаних посудинах), вони знову вийшли на тротуар.
— Вибачте, Ви не могли б нам підказати, тут неподалік є якийсь готель? – запитала Елеонора якогось чоловіка з чорною кошлатою бородою.
Перш ніж відповісти він зміряв її гострим поглядом, а тоді врешті сказав:
— Он там, за тим кафе.
— Дякую, — холодно вимовила Елеонора.
Вони подріботіли до того готелю на який вказав чоловік. Замовивши два похмурі номери(один для Террі, а інший для Елеонори і Роксани) вони нарешті пішли до невеличкого ресторанчику на території готелю, де нормально повечеряли, з’ївши по дві порції кожної страви. Після того вони повернулися до своїх номерів і в невеличкій ванні змили з себе весь бруд, а також всю тривогу, яка спіткала їх під час подорожі. Нарешті дуже втомлені щоб про щось перемовлятися всі полягали спати.
Террі зручно вмостився на ліжку з шорсткими простирадлами і миттєво заснув. Це вперше за останні кілька днів він відчував себе в безпеці.