Глава 06. Допомога на заклик – Книга Володарі води

Майк вийшов зі школи і поправив шкільний рюкзак на плечі. Хлопець вдихнув свіже повітря й поплентався до червоного шкільного автобуса. Зайшовши в нього він сів на вільне місце поруч з рудоволосою дівчиною. Після того Майк витягнув мобільний телефон і запхавши навушники у вуха включив музику. Почувся гуркіт двигуна, а вже за хвилину автобус зрушив з місця. Минувши лабіринт вузьких вуличок він виїхав і опинився на полі, що тягнулося по той бік дороги. Почав падати дощ. Все частіше за вікном з’являлися люди накриті різнокольоровими парасольками, які прямували до міста.
Похитуючи у такт музики головою Майк розглядав присутніх у автобусі. Попереду нього сиділи двоє хлопців-близнюків, які про щось весело теревенили.
“Як напевне добре мати близнюка, — подумав Майк. – Можна обманювати вчителів, ділитися таємницями, та й взагалі весело проводити час…”
Але ці безглузді думки покинули голову хлопця, бо він був єдиною дитиною в сім’ї. Його батько покинув Майка з мамою, коли йому було всього-на-всього два роки, і навіть після стількох років він ніколи не дзвонив синові, не прагнув зустрітися з ним, словом повність не йшов з ним на контакт.
Дощ за вікном посилювався і автобус нарешті опинився на околицях міста Газерсейдж . Ще якихось десять хвилин і Майк опиниться в дома.
Раптом між словами у музиці, хлопця хтось покликав.
— Майку!
Юнак обернувся до дівчини, що сиділа поруч з ним і тихо спитав:
— Що?
— Е-е…вибач?.. – не зрозуміла вона.
— Ти ж мене кликала, — відказав Майк.
— Ні, — заперечила дівчина.
— Ти покликала мене на ім’я, — не вгавав юнак.
— Ні, — знову повторила вона.
— А…е-е…вибач, мабуть мені причулося, — буркнув Майк і знову прислухався до слів пісні. Але ж він чітко почув, що хтось його кликав.
Надворі досі падав дощ і Майк вже почав бідкатися, що робити, щоб не промокнути до нитки, коли автобус опиниться на його зупинці, аж тут раптом…
— Майку! – знову пробурмотів голос і цього разу хлопець зрозумів – це був грубий чоловічий голос. А поблизу з хлопців були лише близнюки, але вони й далі весело перемовлялися між собою, тож не схоже, щоб це хтось з них покликав Майка. Та й голос був дорослий і грубий.
— Майку!
— Що? – роздратовано вигукнув він.
— З тобою все гаразд? – стурбовано спитала дівчина.
— Я…так, так все о’кей, — запевнив хлопець не так дівчину, як себе. Можливо хтось просто вирішив над ним покепкувати. Так, це просто жарт.
Автобус опинився на самому краю міста Газерсейдж, а за хвилину зупинився і двері з скрипом розчахнулися. Майк скочив на ноги і першим вийшов з автобуса. Дощ безжально періщив, тож хлопець пришвидшив крок, щоб якнайшвидше потрапити до дому.
В голові ураганом крутилися думки пов’язані з тим таємничим голосом. Звідки він лунав? Кому належить цей голос? Нічого не зрозуміло. Щось Майк вже сумнівався, що це просто жарт.
За наступним рогом, на стику двох вулиць, хлопець нарешті побачив свій дім – невеличкий цегляний будинок. Перебігши дорогу і відкривши садову хвіртку хлопець помчав до вхідних дверей. Відчинивши їх він опинився у маленькому коридорчику, в якому приємно пахло зеленню і приправами. Значить мама вже повернулася з роботи( вона працювала консультантом в книжковому магазині).
— Мамо, я в дома, — вигукнув Майк.
— Гаразд, синку, піди переодягнися і прийдеш обідати, — почувся з кухні голос мами.
Майк відкрив бічні двері і зайшов в свою кімнату. Перетнувши її хлопець підійшов до шафи в кутку, відкрив дверцята і вийняв звідти спортивні штани і теплий светр. Переодягнувшись в сухий одяг він нишком зиркнув на дзеркало, що висіло на стіні біля вікна. У ньому йому всміхнувся чотирнадцятирічний хлопець, з прямим чорним волоссям і ясно-голубими очима. Біля носа у нього виднівся невеличкий перчик, який йому дуже пасував. А найдивнішими в зовнішньому вигляді Майка були вуха – більш видовжені і загострені на кінці.
Юнак зітхнув і вийшов з кімнати у коридор, а тоді зайшов в двері навпроти. Він опинився в доволі просторій кухні, обклеєній смугастими шпалерами.
— Сідай і будемо обідати, — промовила мама побачивши сина. Вона була повною протилежністю Майку. Вона була маленька, пухкенька, а також волосся мала біле й кучеряве. Її звали Олівія.
Хлопець сів за круглий стіл, а мама тим часом витягнула з духовки прямокутню посудину, повну золотистої картопляної запіканки, притрушеної зверху зеленню. Аромат був настільки солодким, що у хлопця в роті котилася слинка. Олівія кинула половину запіканки в тарілку і простягнула її Майкові.
— Смачного, — сказала мама.
Юнак нічого не відповів, а одразу ж почав наминати, бо був голодний, як вовк. Впродовж п’ятнадцяти хвилин на кухні було чути лише звуки плямкання і дзенькіт виделки по тарілці. Нарешті Олівія відсуваючи з очей неслухняне пасмо волосся спитала:
— Як справи в школі?
— Нормально, — відповів Майк.
— Я дзвонила до тебе на мобільний, але ти постійно був зайнятий, з ким говорив по телефоні?
— То це ти дзвонила до мене, десь приблизно двадцять хвилин тому? – здивувався Майк.
— Ага, — підтвердила Олівія.
— Я з ніким не говорив по телефоні.
— Справді? Я тебе зовсім не чула. Мабуть це були проблеми з мережею, — припустила мати.
Майк полегшено зітхнув. Отже це був голос мами, який від чув з навушників тоді, коли слухав музику. Йому наче гора впала з плечей.
Не вспів ніхто нічого сказати, як з двору, крізь відчинене вікно почувся голос сусідки, вдови місіс Берінал.
— Олівіє, зайдеш до мене зараз на чай? Я щойно почула такі новини.
— Добре, — вигукнула у відповідь мама.
Майк і далі наминав запіканку і за деякий час йому почав надокучати легенький пульсуючий біль у скронях. Коли хлопець закінчив снідати біль став просто нестерпним, тож хлопець спитав в Олівії:
— Мам, а в нас є якісь таблетки від головного болю?
— Так, — відказала вона. – На третій поличці зліва від дверей.
Юнак встав з-за столу і підійшов до кухонної шафки. Відчинивши відповідні дверцята він взяв з полички таблетки у зеленій упаковці.
— Це ці таблетки? – запитав Майк.
— Так, — відповіла мама.
Витягнувши одну пігулку з пачки хлопець підійшов до раковини і набрав в чисту склянку води з-під крану.
— Мабуть тобі варто відпочити, — припустила Олівія.
— Угу, — погодився Майк, — піду я мабуть, приляжу.
— Добре, — відказала мама. – А я тим часом завітаю до місіс Берінал. Вона напевно знову дізналася про когось з сусідів якісь плітки. Ох, як я не люблю цю її рису характеру.
— Тоді навіщо й досі спілкуєшся з нею?
— Тому, що вона моя єдина подруга і надзвичайно самотня, в усіх відношеннях.
Юнак кивнув, але це була велика помилка – біль в голові лише посилився. Він скривився, вийшов з кухні й поплентався до своєї кімнати. Бухнувшись на ліжко Майк почав розтерати скроні кінчиками пальців – це трохи вгамовувало біль.
— МАЙКУ!
Це знову був той дивний голос і лунав він здається з… джинсів.
— ВІЗЬМИ ТЕЛЕФОН!
Юнак скочив до тумбочки на якій безладною купою лежали джинси і одразу ж перекинув стілець. Нарешті він запхав руки в кишеню джинсів і витягнув свій мобільний телефон, який без упину вібрував.
— Що? – відповів Майк приклавши телефон до вуха.
— Нарешті я тебе знайшов, — прохрипів грубий, в сто разів посилений чоловічий голос. — Швидко збирай речі і втікай з дому.
— Що? Хто це? – не второпав хлопець.
— Неважливо хто я, — заперечив голос, — зараз важливе твоє життя. Швидко збирай найнеобхідніші речі, трохи їжі і біжи з дому. За тобою полюють чудовиська.
— Е-е…чудовиська?
— Немає часу на пояснення.
Майк роздратувався.
— Слухай, хто ти такий? Пітере, це ти? Досить мене діставати.
Пітер – це його однокласник, який вже давненько взяв собі за звичку розігрувати друзів.
— Підійди до дзеркала. ШВИДКО!
Майк пирхнув, але все ж таки повільно підійшов до дзеркала у гарній рамі, яке висіло на стіні біля вікна. Від побаченого йому перехопило подих і відвисла щелепа. Хлопець ступив крок назад, але перечепився об перекинутий стілець й впав на підлогу.
А секунду тому сталося ось що. Як тільки хлопець опинився біля дзеркала, то побачив не своє відображення, а обличчя чоловіка років сімдесяти, з біляво-сивим волоссям, що плавно переходило в лев’ячу гриву. Зіниця лівого ока була звичайна – кара, а от правого(це просто дивовижно) – криваво-червона. У Майка склалося таке враження, що дзеркало було мініатюрним телевізором, але це ще було перед тим, як він злякався і в результаті опинився на підлозі.
— Що?..Хто?.. – промимрив хлопець.
— Я сфінкс, — просто пояснив чоловік, але побачивши розгублене обличчя Майка додав. – Тобто я — людина-лев.
— Але ж це просто…
— Майку, — різко гаркнув сфінкс, — ти не розумієш – тобі загрожує небезпека.
— Чому?
— Тому, що ти ельф.
— Хто я?
— Ельф, — чітко повторив чоловік. – Я розумію, що це на межі фантастики і все це виглядає досить безглуздо, але це правда.
— Ні, — заперечив Майк підводячись, — я не…
— Зараз ти зміниш свою думку, — урвав його незнайомець. – Простягни свою ліву руку до вази з водою і махни нею.
— Я…
— Просто зроби те, що я сказав.
Майкові все це видавалося кумедним, але він зробив те що йому наказав сфінкс. Хлопець простягнув руку до вази з трояндами, які його мамі подарували на День Народження і легенько махнув нею. Від того, що сталося далі юнак мало знову не впав на підлогу. Вода, яка була в вазі наче ожила – вона завирувала в ній, а після того, як хлопець махнув рукою ваза трохи відскочила вбік. І ще юнак помітив, що шрам-півколо на тильному боці долоні в цей момент спалахнув блакитним світлом.
— Але…але, як я … — затинаючись пробурмотів Майк розтираючи долоню, бо тепер вона шалено пекла.
— От бачиш, — сказав на те сфінкс, — ти ельф. Це беззаперечний факт. Хутко збирай речі і втікай до дому.
Майк не зрушив з місця. Мабуть сфінкс зрозумів, що хлопець такий повільний на підйом, тож голосно спитав Майка:
— Де твоя мама?
— Що?
— Де Олівія?
— Вона в сусідки, в місіс Берінал. А звідки ви…
— Швидко зателефонуй їй, — засичав чоловік.
Майк все ще тримав мобільний телефон в руках, тож він швидко набрав номер мами. Прозвучали гудки і вона відповіла:
— Алло!
— Алло, мамо. Тут в нас таке твориться, швидко повертайся до дому.
Хлопець натиснув червону кнопку закінчивши розмову.
Запала тиша. Але вже за хвилину почувся гуркіт вхідних дверей і в кімнату забігла налякана мати.
— Майку, що трапилось? – одразу ж спитала вона.
— Олівіє, — вигукнув чоловік з дзеркала, — час прийшов. Вони вже близько. Швидко тікайте з міста і добряче заховайтеся.
— Я зрозуміла, — погодилась мама без жодного здивування побачивши сфінкса у дзеркалі.
— Ви що, знаєте один одного? – здивовано видихнув Майк.
— Не зовсім, — коротко відповіла Олівія. – Тобі потрібно зібрати речі в дорогу.
— В дорогу?! – вигукнув Майк.
— Так, — підтвердила мама глянувши йому просто в очі. – Тобі потрібно тікати до…
— Енріналду, — закінчив фразу сфінкс.
— Що? – разом вигукнули Майк і Олівія.
Чоловік одразу відповів.
— Террі теж туди прямує.
Мати підозріло глянула на незнайомця.
— Звідки ти знаєш?
— Око Аргоса, — відказав сфінкс.
Олівія захоплено вигукнула:
— То це червоне око, це…
— Так! – нетерпляче підтвердив чоловік. – Вони вже поруч.
Мама повернула голову до Майка, який не зрозумів жодного слова, і сказала:
— Збираймо речі.
Хлопець метнувся до шафи і витягнув звідти теплий светр, штани і куртку, й запхав всі ці речі в старий рюкзак для кемпінгу.
— Я візьму з кухні якісь харчі, — сказала Олівія і вибігла з кімнати. За хвилину вона повернулася, тримаючи в руках дві хлібини, чималий шматок ковбаси і три помідори. Все це вона кинула в рюкзак, до одягу.
— Що тепер? – прошепотів Майк.
— Біжи якомога швидше до лісу, дерева трохи тебе заховають, — порадила мама. – Нізким не говори і не зупиняйся, поки не досягнеш мети.
— Якої мети? — не второпав Майк.
— Ельфійського міста, королівтва Енріналду, — відказала Олівія.
— А ти підеш зі мною?
— Ні, — похмуро сказала мама. – Я деякий час поживу в дідуся.
Майк похитав головою, а тоді багатозначно глянув на Олівію.
— Поясни мені нарешті, чому ми повинні тікати з дому? Що тут відбувається?
Мати не відповіла. Натомість вона вийшла в коридор, а повернулася з якоюсь старою картою.
— Що це?
— Ось, — зітхнула Олівія даючи її юнакові. – Це карта, яка приведе тебе до народу ельфів.
— Хто це такі?
— Прямуй до них, а по дорозі можливо зустрінеш свого брата близнюка Террі, Террі Стоуна, — прохрипів сфінкс з дзеркала.
— Ти ж казала, що я єдина дитина в сім’ї! – виклично сказав Майк.
— Я була змушена збрехати, — виправдовувалася мама. – Скоро ти про все дізнаєшся. Вибач, але часу на пояснення немає. Біжи в ліс, а тоді спробуй якнайшвидше дістатися Еріналду, там Елеонора тобі все пояснить.
— Обов’язково знайди свого брата і якщо з ним щось станеться, доторкнися своєю лівою рукою, до його правої, зрозумів? – додав сфінкс.
Майк кивнув. Тим часом Олівія схопила з стола пусту банку від чорнила і щось пробурмотівши провела по ній пальцями. Після цього в пляшечці завирувала якась блакитно-зелена рідина. Закоркувавши посудину вона дала її синові.
— Як ти це зробила? – захоплено спитав Майк.
— Коли ти матимеш смертельну рану – розбий пляшечку, а зараз біжи! – відказала мама не звернувши уваги на запитання хлопця. Вона обняла Майка і поцілувала його в щоку.
— Біжи! – вигукнула вона, легенько штовхнувши юнака в спину, але він не зрушив з місця.
— ТІКАЙ! – знову крикнула мама. Несподівано її огорнуло сліпучо-блакитне полум’я і Олівія зникла. Сфінкс теж зник з дзеркала. Хлопець не мав іншого вибору. Він глибоко вдихнув, закинув рюкзак на плечі і вибіг в коридор, а тоді надвір. Опинившись на тротуарі він краєм ока побачив, як вхідні двері з скрипом самі зачинилися.
На щастя дощ зупинився. Повітря було чистим, але холодним і вологим. Майк ступив крок вперед і повільно йдучи почав минати виблискуючі калюжі. Аж тут з вулички, десь за сотню метрів від нього вийшов юнак з довгим чорним волоссям, а за його спиною, мов охоронці, незграбно йшли два незнайомці, закутані в довгі чорні плащі з каптурами, які приховували їхнє обличчя.
— Ще далеко? – спитав один з них холодним чоловічим голосом з якимсь дивним акцентом.
— Ні, — заперечив юнак, що йшов попереду. – Здається ми майже прийшли. Тіньомаре, приготуйся.
Інший незнайомець пронизливо загарчав.
“Мабуть це ті чудовиська про які мені говорив сфінкс, — подумав хлопець”.
Діючи цілком інстинктивно Майк одразу ж кинувся до будинку, який знаходився збоку від нього. Обійшовши його підтюпцем хлопець визирнув з-за рогу задньої стіни. Він не помилився. Незнайомці і справді зайшли на подвір’я його дому і рухались до будинку. Майк пригнувся , швидко перебіг дорогу і прошмигнув в вузьку вуличку, яка вела в протилежний від “чудовиськ” бік. Хлопець швидко минав перехожих. Поступово будинки зникли і він опинився на краю величезного поля на якому паслися корови, хоча трава вже і так була жовтувата і суха. На протилежному боці пасовиська виднівся густий ліс.
Майк ще раз озирнувся і востаннє глянув на місто Гезерсейдж, що більше скидалося на село. А тоді вже за секунду він пришвидшив крок і попрямував до лісу.
В голові панував суцільний рейвах – безліч питань і так мало відповідей. Брат-близнюк! У нього є брат-близнюк. Майк же завжди про нього мріяв і навіть заздрив тим, хто мав брата чи сестру. А тут, ні з того ні з сього виявляється, що у нього є брат.
А ще ельфи? Сфінкс назвав його ельфом, хоча хлопець не мав зеленого поняття хто це, та зараз це його турбувало найменше.
Елеонора! Ім’я було знайомим, але юнак не міг пригадати, де він раніше його чув. Він повинен тікати! Але чому? Навіщо? Все це сталося так несподівано… Майку здавалося, що він потрапив в якийсь фантастичний фільм, хоча сценарію йому ніхто не показав.
Нарешті через десять хвилин перед хлопцем здіймався ліс, манячи довгими деревами покритими золотими листками. Майк зціпив зуби і рішуче почав продиратися крізь зарості ожиннику. Коли його щоки і руки були густо покриті подряпинами він таки опинився в лісі. Тут було зовсім інакше ніж у місті!
Птахи лавірували між гілками, а коли зачіпали крильми листки, то з них на землю скапувала холодна дощова вода. Під ногами хрустіли сухі гілки і товстий шар опалого листя. Повітря чарувало свіжістю і чистотою. Попереду здіймався насип величезних валунів, що нагадували уламки скель. Всі вони загрозливо нависали і будь-якої миті могли впасти.
Аж раптом дзвінку тишу розірвав чоловічий голос.
— Допоможіть!
Голос лунав з того боку скель. Майк одразу подумав, що це ті істоти, які чомусь за ним полюють, хочуть заманити його в ідеальне місце для пастки. Юнак ступив крок назад і знову почув чийсь стогін.
— Допоможіть, хто-небудь!
“ У тих істот, яких я бачив голос наче був пронизливий і грубий, — завагався хлопець. – Можливо, це справді хтось потрапив в біду”.
Майк вирішив нишком обійти скали і перевірити правильність його здогадки. Схопившись однією рукою за валун він безшумно став просуватися вперед. Аж тут рука ковзнула по гострому ребру каменя і в результаті на пальці залишився кривавий поріз. Юнак вже опинився на тому боці скель, але нікого там не побачив. Значить це все таки пастка!
Хтось знову застогнав і хлопець, сам того не бажаючи, голосно вигукнув:
— Де ви?
— Я тут. Мене…мене придавило каменем.
Майк побачив недалеко від себе величенький гострий валун, та на жаль не міг розгледіти чи за ним хтось є. Але зрештою відстань була безпечною, тож хлопець вхопив з землі чималий камінь – так, задля безпеки, і повільно став просуватися до каменя, не забуваючи розглядатися по боках. Зрештою тримаючись на відстані хлопець обійшов камінь і нарешті побачив того, хто кликав на допомогу. Це не була ані людина, ані жоден з тих незнайомців, яких він вже бачив. Це була істота з головою, передніми кігтистими лапами і крилами орла, а тулубом лева. Величезний гострий камінь притиснув її до землі завдаючи тим самим нестерпного болю. Чи не вперше за останню годину Майк був ошелешеним від того, що побачив. Сфінкс, різні фокуси, а тепер ще й ця істота. Ні, це вже занадто!
— Хто ти? – невпевнено спитав юнак.
— Я грифон, — тремтячим голосом відповіло створіння. – Я неподалік звідси вполював оленя і вирішив тут його з’їсти, але з вершини цього насипу несподівано зірвався камінь і придавив мене під собою. Тепер я не можу звідси вибратися.
Майк зрозумів, що поки істота знаходиться під важким валуном, йому боятися нічого.
— Вибач, — тихо сказав хлопець, — але я не зможу тобі допомогти, бо цей камінь занадто великий.
Коли Майк це сказав, то дивився кудись поверх голови грифона, а тоді щось змусило його заглянути просто в очі істоти. А вони були наповнені болем, надією і розчаруванням. Не знаючи, що на нього найшло Майк додав:
— Але я спробую.
Юнак підійшов блище до наполовину похованого під каменем грифона. Обхопивши обома руками величезний камінь, він з усієї сили натиснув всім своїм тілом на валун, вкритий кров’ю грифона. Але він не зрушив з місця. Аж тут і грифон скривившись від болю почав допомагати Майку, відштовхуючи камінь передніми орлиними лапами. Спільними зусиллями вони таки повільно, сантиметр за сантиметром, відкотили камінь з тіла грифона. Майк здивовано глянув на величезні лев’ячі лапи істоти і одразу ж пожалів про це. Вони, а також частина живота, майже повністю були позбавлені шкіри. Видовище було жахливим, тож Майк одразу ж відвернувся – його мало не знудило.
— Ого-го, — аж присвиснув грифон подивившись на те, що залишилося від задньої частини його тіла. – Дуже дякую за допомогу, але…напевне все було намарно.
Майк прикрив рота долонею. Раптом йому згадалися останні слова мами: “ Коли матимеш смертельну рану – розбий пляшечку”. Не гаючи часу хлопець поліз рукою в кишеню і витягнув звідти невеличку пляшечку з-під чорнила, наповнену дивною речовиною.
— Розбити?.. – сам до себе прошепотів Майк.
Озирнувшись він побачив величезний камінь під яким хвилину тому був ув’язнений грифон. Юнак замахнувся і кинув пляшечку на валун – вона розбилася вивільнивши дивну субстанцію, яка несподівано почала множитись і перетворюватися на своєрідний зелений газ. Він піднявся в повітря, а тоді різко полетів до грифона і опустився на його понівечені ноги. Минула хвилина і газ потрохи почав розвіюватися, а коли він остаточно зник Майк побачив цілі і неушкоджені ноги грифона, наче на нього і не падав величезний гострий камінь. Хлопець вражено перевів погляд на обличчя істоти, що світилося захватом.
— То ти ельф? – здивовано спитав грифон.
— Ні, — трохи роздратовано відповів Майк – менше години тому, той сфінкс, що не знати як опинився в нього у дзеркалі, сказав йому теж саме. – Ніякий я не ельф.
— А як же твої вуха?.. І те, що ти щойно зробив? На це здатні лише ельфи, — сказав грифон, повільно зводячись на ноги. – У будь-якому разі, дякую.
— А, пусте, — прохрипів Майк. – Я й сам не зрозумів, що відбулося.
— Не важливо, що відбулося – важливий результат, — прошепотів у відповідь грифон. – Ти все таки врятував мені життя. Що я можу для тебе зробити?
— Нічого, — одразу проказав хлопець. Правду кажучи він ще й досі боявся грифона, бо ж зовсім не знав його. Та що там казати, п’ять хвилин тому він взагалі не знав хто такі ці істоти, та й до тепер не мав зеленого поняття хто це.
— Як тебе звати?
— Майк, — пробелькотів юнак.
— А мене Брінал, але друзі називають просто Брі, — сказав грифон. – До речі, що ти тут робиш?
— Я… — розгубився Майк – він не був впевненим, чи варто говорити йому правду. Але вже за мить хлопець промовив: — Я прямую до ельфів, в королівство Енрікулд…е-е…Енріволд…
— А-а, в Енріналд, — виправивши його протяжно сказав Брі. – Бачу ти не дуже знаєш де це.
— Я маю карту, — заперечив Майк.
— Ну звісно, — закотивши очі сказав грифон. – А ти знаєш, що пішки ти йтимеш туди десь…тиждень.
— Тиждень? – перепитав Майк.
— А може й більше, — підтвердив Брі. – Звичайно, я можу тебе туди віднести.
— Що? – не второпав юнак.
— Я можу тебе віднести до Енріналду, — повторив Брі.
— Ні, — одразу заперечив Майк. – Я як-небудь сам туди доберусь.
Грифон потягнувся – мабуть він довгенько пронидів під каменем.
— Я долечу до Енріналду буквально за декілька днів, — терпляче промовив Брі. – До того ж, так я віддячу тобі за вельми корисну допомогу.
— Ну… — завагався Майк. Перспектива такої довгої подорожі його трохи непокоїла. Він же ніколи раніше не подорожував, тим більше сам. А тут цілий тиждень потрібно буде подолати значну відстань… Мабуть грифон зрозумів, що хлопець вагається, бо він посміхнувшись сказав:
— От і добре. Я сприймаю це протяжне “Ну”, як знак згоди.
Далі він почав наче кішка витягати лапи, а тоді ще й розправив свої двометрові крила. Тільки тепер Майк зрозумів, який же він все таки великий. Напевне Брі прочитав страх на його обличчі тому, що він сказав:
— Не бійся ти так, я ж не вкушу.
— Та я не… — промимрив хлопець.
— Ага, подивився б ти на себе збоку, — знову посміхнувся Брі. – Думаю сьогодні нам вже немає сенсу вилітати, бо дуже скоро стемніє. Я пропоную залишитись тут, в затінку цих каменів, і тут же заночувати.
— Угу, — підтвердив Майк опустивши очі вниз. Лише тепер він помітив, що його руки по лікті вкриті кров’ю грифона. Мабуть він замастився нею коли штовхав камінь. Хлопець підійшов до невеличкої калюжі води, що залишилася після дощу і змив кров з рук.
Тим часом на дворі сутеніло.
— Мабуть треба запалити вогнище, — запропонував Майк. – Але є певна проблема – у мене немає сірників.
— Не турбуйся, — заспокоїв його Брі. – Е-е…тобі напевне варто відійти на декілька кроків назад.
Спантеличений хлопець позадкував, а грифон тим часом заплющив очі. Цілу хвилину нічого не відбувалося, а тоді раптом по тілі Брі пройшла хвиля тремтіння і його крила спалахнули блакитно-білим полум’ям. Він махнув крилами вниз і деякі сухі листочки і гілки загорілися. Поступово вогонь почав чахнути поки зовсім не щез з тіла грифона.
— Нічого собі, — вигукнув з неприхованим захопленням Майк. – Як ти це зробив?
— Всі грифони від природи мають здатність спалахувати вогнем, — буденним тоном відказав Брі. – А коли стають старшими, то ще й можуть дихати холодом.
— Е-е…холодом? – не зрозумів юнак.
— Так, — зітхнув грифон. – Це така речовина, яка миттєво кристалізує живі тіла.
— Класно, — визнав Майк кидаючи на гілки, які загорілись сухі листочки з-під скали. За пів години перед ними палахкотіло справжнє вогнище. Брі доїдав з жахливим плямканням свого впольованого оленя, а Майк зробив собі декілька канапок з ковбасою, розрізавши хліб гострим каменем.
— А чого ти власне прямуєш до ельфів? – поцікавився грифон проковтнувши останній шматок оленя.
Майк закусив губу. Напевне Брі нізащо не повірить у те, що сталося декілька годин тому. Та зрештою, він магічна істота магічного світу, тож хлопець детально йому про все розповів.
— І ти навіть не знав що маєш брата? – перепитав грифон.
Майк заперечно похитав головою, а тоді невпевнено спитав:
— То ти мені віриш?
— Звичайно, — підтвердив Брі. – Значить я не помилився, вирішивши що ти ельф. Але мені одне не зрозуміло, якщо ти справді ельф, то чому не скористався магією, щоб витягнути мене з-під каменя. Хоча, ти все ж таки щось зробив коли мої рани зажили просто на очах.
— Ні, — заперечив Майк, — це мама заповнила пляшечку якоюсь рідиною і сказала мені розбити її, коли я буду смертельно поранений. А насправді я нічого не вмію. А що ельфи справді володіють магією?
— Так, — підтвердив Брі. – Так само, як ми, грифони, олодіємо здатністю спалахувати вогнем, це природно і передається генетично.
— А де твої рідні? – спитав Майк.
— Мої батьки померли намагаючись захистити мене від слуг Абраксаса, — сумно прохрипів грифон. – Вони з’єднали своє полум’я, щоб знищити їх, але ця сила виявилася завеликою, віть для них, тож їх розірвало, в прямому розумінні.
— Мені так шкода, вибач, про це тебе спитав, — прошепотів Майк. – А хто такий Абраксас.
— Це злий чорний чаклун, який вбиває всіх на своєму шляху без жодного жалю, — холодно скоромовкою відповів Брі. – У нього є дракон, від якого він черпає свою силу.
— А що, дракони теж існують? — не повірив хлопець.
— Так, але він останній представник своєї раси, — підтвердив грифон від душі позіхаючи. – Вже темніє, нам пора спати, щоб завтра з новими силами вирушити в дорогу.
Майк кивнув і витягнув з своєї сумки для кемпінгу теплу куртку. Брі здивовано спостерігав за тим, як юнак постелив її на землю.
— Що це ти робиш? – не второпав грифон.
— Готуюсь до нічлігу, — відказав Майк.
— Ти що, збираєшся спати в листопаді, на вологій землі просто так? Часом не шукаєш застуди? Ну, я тікав з дому поспіхом і не встиг захопити ніякого пледа, чи щось тому подібного… — почав виправдовуватися Майк, але грифон його не слухав. Він уже всадився біля куртки на землю, задерши вгору крило.
— Тепер можеш лягати, а я накрию тебе крилом, — промовив він.
— Що? Ні!..
— Лягай!
— Я не…
Грифон загрозливо клацнув дзьобом.
— Ти ще й досі не помітив, що я втричі більший за тебе? – загарчав Брі.
— Добре, добре, — погодився Майк з певним острахом лягаючи на куртку, під боком грифона. Все що його турбувало – це гострі, наче кинджали, кігті Брі, які виблискували як сталь. Грифон накрив його своїм теплим крилом.
— І чого було пручатися? – просичав він.
За декілька хвилин Майк вже почув голосне сопіння грифона, а прислухавшись до його такту він теж швидко заснув.
Виявилося, що Брі цілком нормальний грифон.