Глава 07. Перетворення – Книга Володарі води

На наступний день вони покинули готель і вийшли за межі Стоксбріджа. Роксана постійно скиглила, бо не хотіла знову ховатися від цивілізації. Небо затягло сірими хмарами, які безумовно обіцяли грозу.
— Зараз напевне почнеться дощ, — припустила Елеонора.
Буквально за декілька хвилин передбачення бабусі здійснилося – небо справді розродилося сильним дощем з вітром. Стало холодно. Здавалося, має випасти перший сніг. Коли Стоксбрідж зник далеко позаду, Елеонора витягнула намет, де вони були змушені заховатися від дощу.
— Мабуть тепер мені варто зайнятися вашою…е-е…магічною освітою, — промовила Елеонора. – Ви самі чудово бачите, що нам, м’яко кажучи, не щастить безпечно дістатися Енріналду. Тож вам треба хоча б частково вміти себе захищати, захищати магією.
— Ти справді навчиш нас насилати чари? – не повірив Террі.
— Так, — підтвердила бабуся. – Насправді, цим повинні займатися спеціально навчені ельфи, але в нас немає змоги з ними зустрітися. Отож доведеться обійтися моїми, трохи обмеженими, знаннями заклинань.
— А що, у світі не існує ніякої школи, де б навчали магії? – здивувалася Роксана.
— Колись, дуже давно, така школа справді існувала, — підтвердила Елеонора. – Вона називалась Аріандр. Свого часу я у ній навчалася, але тепер Абраксас перетворив її на збіговисько монстрів. Тепер всі називають її Чорною вежею.
— Гм, а де ж береться магія? Мусить же бути у неї якесь джерело, — припустив Террі.
— Ти маєш рацію, — погодилась Елеонора. – Магія не виникає з нічого і не зникає безслідно. А хіба я вам цього не казала? Світове Древо Іггдрдасіль – це джерело магії. Колись воно проросло з ясеневого листочка, а зараз з його стовбура зроблений трон Абраксаса. Та кажуть, коли його буде вбито, то цей стовбур проросте і зацвіте.
— Але це міф! – вигукнула Роксана. – Я десь читала, що це дерево — лише міф.
— А яке відношення це дерево має до нас, до ельфів? – не второпав Террі.
Елеонора здивовано скрикнула.
— Ох, дітки, ви мене дивуєте. Я думала, що коли дам вам змогу навчитися насилати чари, то ви засиплете мене запитаннями про різні заклинання і їхню дію, а натомість, ми все глибше і глибше занурюємося в історію. Що ж…Роксано, це дерево справді існує і якби ти побачила його саджанець то була б в захваті – такого дерева ти ще не бачила. Террі, ти питав, яке відношення ельфи мають до дерева Іггдрдасіль? Я відповім.
— Взагалі ця історія трохи сумна. Колись, дуже давно, в одному селі жила семирічна дівчинка-ельфійка, Іггдрдасіль(знаю, ім’я дивне). На той час, ельфи ще не володіли магією і були дуже схожими на людей. Так от, одного разу під час першого весняного прохолодного дощу вона промокла до нитки. В той же день дівчинка захворіла і з часом хвороба переросла в сильне запалення. Іггдрдасіль зависла між життям і смертю. Мати, намагаючись врятувати дочку з надією відвезла Іггдрдасіль до цілителя, в сусіднє село, але він зрозумівши стан дівчинки, лише скрушно похитав головою. Повертаючись до дому у дівчинки посеред поля стався параліч. Мати в безнадії поклала дівчинку під величезне крислате дерево. І несподівано з землі виліз один тоненький корінець і обмотався довкола долоні Іггдрдасіль. Вже за хвилину вона стала здорова, а от дерево миттю зсохло. З того часу в дівчинки появилися надприродні можливості – вона могла чаклувати, віддавши дереву свою недугу, а забравши від нього надзвичайну магічну силу. Після того дерево стали називати Світовим Древом Іггдрдасіль. Згодом дівчинка підросла і народила дітей. Її вважають засновницею роду ельфів, які володіють магією.
— Мати дівчинки, на згадку про той великий день, зірвала з дерева одну гілочку, яку вона посадила в саду, але та гілочка не проросла. Іггдрдасіль жила вдвоє довше, ніж живуть нормальні люди, але вона таки померла. І в той же день, та гілочка в саду проросла і зацвіла. Тепер вона — доросле дерево, яке випромінює магію. А от доля Древа вам відома – воно прикрашає Тронну залу Абраксаса.
Запала глибока тиша. Було чути лише те, як дощ тарабанить по намету.
— Якщо я все правильно зрозуміла, то ми її далекі прапраправнуки, — сказала Роксана.
— Так, — підтвердила Елеонора. – Всі родини, в чиїх жилах тече хоча б краплина ельфійської крові, споріднені між собою. Але досить теревенити про минуле, його вже не повернути, час думати про теперішнє. І так, чи знаєте, що таке магія?
Підлітки заперечно похитали головою.
— Магія – це сукупність слів, або рухів, які виконують певну дію, залежно від того, що вам потрібно, — пояснила Елеонора. – Зараз, щоб зробити перший крок вам треба зрозуміти, як вона діє і для цього ми скористаємось… — бабуся порилася у своїй новій сумці, яку купила в місті і витягнула звідти дві баночки консервованого тунця… — ми скористаємося ось цим.
Вона поклала їх на землю перед Террі і Роксаною й додала:
— Вам потрібно пересунути їх на декілька сантиметрів вбік, а для цього, вам знадобиться відповідне слово: “Аденар”.
— Аденар?
— Так, — підтвердила бабуся. – Подивимось, що з цього вийде.
Спантеличений Террі звузивши очі, пильно подивився на баночку тунця і прошепотів:
— Аденар!
Нічого не сталося.
— Аденар!
Знову невдача. Розчарований хлопець глянув на Елеонору.
— Продовжуй, — сказала вона. – Знайди у собі потрібну силу.
Террі знову повернувся до вправи. Виявилося, що це завдання було куди складнішим ніж він думав. Коли Елеонора насилала чари, то збоку це виглядало досить просто, кажеш відповідне закляття і все, а от на практиці… Террі власне не розумів, яку це силу потрібно в собі знайти. Баночка консервованого тунця наче була приклеєна до землі.
— Аденар!
Несподівано юнак відчув на своїй долоні неприємне лоскотання. Подумавши, що це мураха лазить по руці, він махнув нею і, несподівано, баночка відлетіла вбік, лупнувшись об чорну брезентову тканину намету.
— Є! Я зробив це! – вигукнув Террі.
Відчуття було просто класним. Та й взагалі, сама думка про те, що ти можеш виробляти дивовижні речі, проказавши лише одне слово, була приголомшлива.
— Молодець, Тер… — почала Елеонора, але тут всі почули, як і Роксанина баночка тунця вдарилась об стінку намету. – Ви обоє молодці! Чудово!
Далі вони почали зазубрювати різні заклинання, випробовуючи їх на баночках. Вони вже і піднімалися в повітря, і спалахували вогнем, який не завдавав їм ніякої шкоди – вони ж були залізними, а на кінці Террі і Роксана примусили свої баночки з консервованим тунцем вибухнути. Тепер, коли вони зрозуміли, як саме діє магія, їм легше було її викликати.
— Можливо, коли ми дістанемося Енріналду, то місцева…е-е…вчителька, Арнарія, продовжить ваше навчання, а поки що цього досить. Тепер, ви хоча б зможете себе хоча б трішки захистити, — сказала Елеонора.
Дощ на дворі припинився, тож вони знову вирушили в дорогу. Вони минали протічні струмки і невеликі села, які мандрівники обережно обходили намагаючись не потрапляти на очі місцевим жителям. Опинившись на узліссі невеличкого густого лісу Елеонора голосно повідомила Террі і Роксані.
— Тут неподалік живе моя сестра-ельфійка. Сьогодні ми заночуємо в неї, звісно, якщо вона не проти.
— У тебе є сестра? – здивовано спитав Террі. – Чому ти ніколи раніше нам цього не казала?
— У цьому не було потреби, — коротко відповіла Елеонора.
Зрештою, вони зайшли в рідкий ліс. Він разюче відрізнявся від недавно відвідуваного ними Опалого лісу. Тут дерева були молоденькі і не такі вузлуваті. Довкола панувала тиша. Не було чути звичного щебетання птахів, мабуть більшість з них відлетіли на зиму у вирій. Зовсім скоро Террі почув крик Роксани:
— Елеоноро, здається, я бачу дім твоєї сестри.
Террі почав оглядатися по боках і теж побачив невеличкий дерев’яний будинок, схожий на той, що вони бачили на узліссі Опалового лісу. Пришвидшивши крок вони зрештою опинилися біля нього. Доглянуті клумби, які оточували будинок вражали своєю досконалістю. Більшість квітів давно зсохли, але поміж великих кущів рододендрону виднілися червоні квіти, схожі на тюльпани. Здавалося на їхніх пелюстках палахкотить вогонь.
— Що це за дивні квіти, які цвітуть у листопаді? – здивувалася Роксана.
— Це вогнецвіт, — пояснила Елеонора відкриваючи маленьку дерев’яну хвіртку. – Ці квіти цвітуть цілий рік.
Террі здивовано глянув на хатину. Дерев’яні стіни вкривали дивні вирізьблені символи, а на дверях висів якийсь дивний білосніжний згорток тканини. Швидкими кроками садовою доріжкою вони підійшли до дверей у які Елеонора тричі постукала. Миттєво, без жодної затримки у часі, двері їм відчинила жінка з довгим білим волоссям, що спадало на її тендітні плечі й було заправлене за гострі вуха. Шкіра ельфійки була надзвичайно блідою, наче вона вже давненько не бачила сонячних променів.
— Елеонора? – здивовано вигукнула ельфійка дзвінким голосом.
— Так, це я, — підтвердила бабуся.
— Що ж привело тебе до Дрімучого лісу? – здивовано спитала жінка. Її брови так вигнулись, що цьому безперечно позаздрила б найдосвідченіша актриса театру.
— Ну, ми…е-е…можна нам ввійти? – промимрила Елеонора.
— Ох! Так, звичайно, — відповіла ельфійка пропускаючи гостей до хати й закриваючи за ними двері.
— То що ти тут робиш? – знову запитала жінка.
— Я з своїми…е-е…онуками прямую в Енріналд, — затнувшись відповіда Елеонора. – До речі, познайомся, це Террі і Роксана. Діти, як я вам вже казала, це моя сестра-ельфійка, Керолайн.
— Дуже приємно, — пробурмотів Террі.
Вони зайшли в крихітну кімнату. Всі меблі тут були зроблені виключно з дерева. По середині кімнати стояв стіл на пазуристих ніжках, обкладений табуретками. В буфеті виблискував цілий набір кришталевого посуду. З стелі в кутку, звисали якісь засушені трави, а в каміні потріскував вогонь.
— Ну, як ти тут поживаєш? — спитала Елеонора без дозволу сідаючи за круглий стіл. Вона наче була у себе в дома, а от Террі почував себе явно не в своїй тарілці. – Ти була в Енріналді після того, як я поїхала?
— Так, — відказала Керолайн. – Версалія стала ученицею Арнарії і мені потрібно було прилаштувати її десь в місті. Думаю ти не проти, що вона тимчасово поживе в замку?
— Звичайно ні, — заперечила Елеонора.
— А чого це ви власне прямуєте в Енріналд? – допитувалася Керолайн. – Ой! Прошу сідайте.
Вона тільки щойно помітила, що Террі і Роксана все ще стовбичать біля дверей. Вони тихенько підійшли до столу і ще тихіше сіли на табуретки.
— Ну, почалося все власне дуже несподівано, — сказала Елеонора і почала розповідати сестрі про те, як Террі і Роксана приїхала до неї в гості, як на них напав гарнок і істоти в Опаловому лісі. Також вона згадала про битву з Пітоном в печері Часу і про грифона Тінару.
— Про більш насичену пригодами і небезпеками мандрівку я не чула, — визнала Керолайн. – І все це відбулося за декілька днів?
— Так, — підтвердила Елеонора.
— Тож, якщо я правильно тебе зрозуміла, Абраксас тапер за всіма вами полює, — промовила ельфійка.
— Так.
— Але ж Енріналд не зможе захищати вас від нього вічно.
— Нам і не треба, — погодилась Елеонора. – Ми там довго не залишимось.
Керолайн здивовано спитала:
— А куди ж ви після цього відправитесь?
— Я б не хотіла зараз про це говорити, — ухильно сказала Елеонора, багатозначно глянувши на Террі і Роксану.
“Вона нам не довіряє, — подумав Террі, — але чому?”
— Ти мене зовсім не розумієш, Елеоноро, — заперечила Керолайн. – Абраксас вже збирає свою багаточисельну армію потвор і різних темних створінь. Вони обов’язково знайдуть вас, де б ви не були. Ти ж знаєш за допомогою чого він вистежує своїх ворогів?
— Так, за допомогою очей Аргоса, — озвалася бабуся. – Але ми не зупиняємося на одному місці надовго, ми постійно мандруємо і тому так йому набагато важче нас вистежити.
Здавалося Керолайн хоче ще щось сказати, але вона зрештою здалася.
— Що ж, можливо ти маєш рацію, — погодилась ельфійка. – В будь-якому разі, сьогодні ви заночуєте у мене, відпочинете з дороги, а завтра ми всі разом підемо в Енріналд, де сила народу ельфів тимчасово вас захистить.
— Це я і хотіла від тебе почути, — посміхнулася Елеонора.
— Мабуть ви голодні, — припустила Керолайн. Бабуся кивнула. – Почекайте хвилинку.
Вона вибігла з кімнати зачинивши за собою двері.
— Про що це ви говорили? – одразу ж спитав Террі в Елеонори.
— Чому ми довго не залишимося в ельфів? – додала Роксана.
— Що за очі Аргоса?
— Куди ми далі відправимось?
— Ой, заткніться, — вигукнула Елеонора перервавши цей словесний потік. – З усіх цих питань я можу на даний час відповісти лише на одне. Ви запитували про очі Аргоса? Так от, Аргос – це багатоокий велетень. За допомогою своїх очей він міг бачити все що хотів, навіть те, що відбулося за сотню кілометрів від нього. Коли його вбили, то його очі порозліталися по всьому світі, і ніхто не знає де вони перебувають. Але одне око все ж таки вціліло і на даний час ним володіє Абраксас. На інші питання ви отримаєте відповіді, але дещо пізніше.
— Почекай, почекай, — не зрозуміла Роксана. – То Абраксас зараз може нас бачити? Він знає де ми знаходимось?
— Невже ви думаєте, що я настільки дурна, — роздратовано вигукнула Елеонора. – На ваші амулети, які я вам подарувала на День Народження, накладене спеціальне заклинання, яке не дозволяє вистежити власника амулета ніяким магічним чином. Таким же самим закляттям захищений мій перстень. Поки що ми в повній безпеці.
Відкрилися двері і до кімнати зайшла Керолайн, несучи тацю з смаженим беконом, товченою картоплею і якимсь соусом. Поклавши її по середині столу вона дала всім по тарілці і виделці з словами:
— Пригощайтесь, не соромтесь. Смачного.
Террі, який під час подорожі харчувався здебільшого несвіжими продуктами, або канапками приготовленими нашвидкуруч, з задоволенням вгризся зубами в ці чудові, прості, але дуже смачні страви. Поки всі їли не було чути ніяких розмов. Але несподівано хтось прошепотів:
— Террі!
— Що? – спитав він Елеонору, яка сиділа біля нього.
— Нічого, — відказала вона.
— Мені причулося, що ти мене кликала, — пояснив Террі здивованій бабусі.
— Напевно справді причулося, — погодилася вона.
Обізвалася Керолайн.
— Мабуть ви втомилися, — сказала вона. – Давайте лягати спати.
— Так, ще не пізно, але трохи перепочити нам не завадить, — додала Елеонора.
Сонце тільки-тільки починало сідати. Керолайн відвела Террі і Роксану до ще меншої кімнати ніж та, з якої вони щойно вийшли. Біля вікна стояв м’який диван, а при стіні маленька канапа. Керолайн різко повернулася до вітальні і витягнула з буфету дві трохи поточені міллю ковдри. Давши їх підліткам вона промовила:
— На добраніч, дітки.
Після цього вона вийшла з кімнати, щільно причинивши за собою двері. Террі справді був дуже втомлений. Навіть не роздягаючись він ліг на ліжко і задоволено закрив очі. Своїм трохи загостреним слухом він почув, як Елеонора щось пошепки переповідає Керолайн, але слів він не міг розібрати. З часом, його набуті інстинкти перевертня почали послаблюватись. Зрештою хлопець обернувся на бік і миттєво заснув. За декілька хвилин також почулося голосне сопіння Роксани.

Уранці Террі прокинувся пізно. Цілу ніч йому знову снився страшний сон, в якому Абраксас жорстоко мучив якусь жінку. В сні Террі почув її ім’я, Ельмаєр. Мабуть довго та жінка тортур не витримає і дуже скоро її не буде в живих. Елеонора казала юнакові, щоб він не думав про ці сни, тож Террі викинув з голови образ Ельмаєр і глянув на ліжко Роксани, але її вже не було. Мабуть вона пішла снідати, припустив Террі і відкинувши ковдру встав з ліжка. Потягнувшись, він вийшов з кімнати і опинився в вітальні, де всі вже снідали не дочекавшись його.
— Террі, нарешті ти прокинувся, — радісно вигукнула Елеонора. – Швидко снідай, бо ми скоро вирушаємо. Якщо все буде добре, то сьогодні ми нарешті доберемося до Енріналду.
Хлопець вхопив з тарілки дві канапки і налив в чашку гарячого шоколаду.
— Террі!
Юнак знову почув, як хтось його кликав і цей голос, наче лунав у його голові, поруч з похмурими думками.
— Що за?.. – подумав Террі, аж тут у його свідомість ввірвався цілий вихор думок.
— Нарешті я тебе знайшла! – прозвучав знайомий чіткий голос. – Террі, це я, грифон Тінара!
— ЩО?! Як ти?.. — подумки промимрив хлопець.
— Сама не знаю як, але я відчуваю твої думки, — почувся тихий голос грифона. – Я декілька разів намагалася з тобою зв’язатися, але наштовхувалася на якусь…стіну, яка перешкоджала зв’язку.
— Як дивно, — визнав Террі. – Я навіть уявити собі такого не міг . Це не нормально!
— Так, — погодилась Тінара. Було чути, її це не надто дивувало, бо ж вона магічна істота і такі речі, як магія і все, що з нею пов’язане, не було для неї сюрпризом.– Як ти там? Як Елеонора з Роксаною?
— Ой, та з нами все гаразд.
— Ви вже дісталися міста ельфів?
— Ні, але здається Елеонора казала, що ми сьогодні нарешті таки дістанемося Енріналду.
— Ох, як би і я хотіла відвідати королівство. Кажуть воно дуже гарне.
— Мабуть, — погодився Террі. – Якщо хочеш прямуй в Енріналд разом з нами.
— Ти жартуєш, правда?
— Ні, звичайно, — заперечив хлопець. – Давай, я спитаю про це і подивлюсь, як до цього віднесеться Елеонора.
— Давай.
Террі відчув хвилювання грифона, а також її бажання побачити і самих ельфів і їхнє місто.
— Е-е…Елеоноро, — невпевнено спитав Террі.
— Що? – відповіла бабуся.
— Ти кажеш, що сьогодні ми нарешті таки потрапимо в Енріналд?
— Так.
— А ти пам’ятаєш грифона Тінару? – обережно спитав Террі.
Елеонора підозріло звузила очі.
— Пригадую, а що?
— Ну, щойно я виявив, що між нами існує дивний зв’язок – ми можемо спілкуватися подумки.
— Тобто? – не одразу зрозуміла Елеонора.
— Ми чуємо думки один одного, — пояснив Террі.
Елеонора просто ошаліла.
— Що? Як це ти чуєш думки грифона?
— Я не знаю, — відповів Террі. – Справді не знаю. Тінара щось хотіла у тебе спитати.
— Е-е…слухаю, — трохи розгубилась бабуся.
— Ну, вона дуже хоче побачити Енріналд, і ельфів, тож, чи можна їй піти в королівство разом з нами?
Навіть не договоривши Террі чудово знав, якою буде відповідь.
— Ну, звичайно ні, — холодно сказала Елеонора.
— Але чому?
— Бо я так сказала.
— Але ж Тінара допомогла нам дістатися міста.
— Я сказала ні, — стояла на своєму Елеонора. – Енріналд – не місце для грифонів. Його місцезнаходження повинне залишитися в таємниці.
— Вибач, — сумно подумки сказав Террі. – Я спробував.
— Нічого, — розчаровано відказала Тінара.
— Знаєш, ти лети до нас, а я при нагоді спробую переконати Елеонору взяти тебе з собою.
— Ти впевнений? – не повірила Тінара.
— Абсолютно.
— А де ви зараз?
— Здається Керолайн казала, що ми знаходимося в Дрімучому лісі.
— Я знаю де це, — радісно сказав грифон. – До речі.а хто така Керолайн?
— Це сестра Елеонори, вона ельфійка.
— Думаєш їй можна довіряти?
— Звичайно, вона нормальна .
Голос Тінари прозвучав тихіше.
— Просто я чула, що не всі ельфи на боці білої магії.
— Не знаю, що ти маєш на увазі, але вона справді на нашому боці, – відказав Террі.
— Що ж, тоді я вилітаю до вас. Сподіваюся до мого прильоту, ти переконаєш Елеонору взяти мене з собою.
— Неодмінно!
— Бувай!
Зв’язок урвався і Террі більше не чув ні думок ні голосу грифона. Натомість на нього одразу ж напосіла Елеонора.
— Що за дивний зв’язок між тобою і Тінарою, — вигукнула вона.
— Поняття не маю, — відмахнувся Террі. – Ми просто можемо обмінюватися думками.
— Класно, — визнала Роксана.
— Нічого класного тут нема, — холодно заперечила Елеонора. – Ти розумієш, що якби цей грифон служив Абраксасові, то він міг би порившись у тебе в голові, розповісти йому багато цікавого, наприклад наше місцезнаходження. Думаю, тобі вистачило клепки не розповісти йому про це?
Террі подивився на Елеонору скляними очима.
— Ні, — збрехав він дерев’яним голосом. – Я нічого такого Тінарі не казав.
— Хоча б це добре, — трохи заспокоїлась Елеонора, не помітивши брехні. – Більше ніколи не спілкуйся з Тінарою подібним чином і тримай свої думки при собі.
Террі відвів очі вбік.
Вони закінчили снідати і вийшли з маленької хатини Керолайн. Закинувши на плечі свої рюкзаки мандрівники вирушили в дорогу. Сама думка проте, що сьогодні вони нарешті дістануться місця, до якого йшли майже тиждень, додавала сил. Ранок був прохолодним. Видимість була жахлива, бо довкола на землі розпростерся густий туман. Деякі стовбури дерев взагалі неможливо було розібрати. Згодом туман трохи розвіявся, але натомість небо вкрили сірі дощові хмари. Сіялась дрібненька мжичка. Террі накинув на голову каптур светра і сховав руки в кишені.
Так, в постійному просуванні вперед, пройшла половина дня. Блище до обіду вони зупинилися трохи перепочити і зрештою пообідати. Елеонора назбирала трохи сухого хмизу, а Керолайн махнувши рукою прошепотіла:
— Онурал!
Сухі гілки спалахнули і вже за хвилину перед ними весело палахкотіло вогнище. Трохи загрівшись у руки вони пообідали консервованими продуктами, які купили в місті. Террі дивився крізь вогонь на розпечену грань і згадав свій сон, як Абраксас катував стару жінку.
— Хто така Ельмаєр? – несподівано спитав він в Елеонори.
Вона якраз пила чай. А коли хлопець запитав її про це, Елеонора захлиснулася.
— Що? – перепитала вона відкашлюючись. – Звідки ти її знаєш?
— Я ж тобі вже розказував, що мені постійно сняться дивні сни, — терпляче відповів Террі. – І я вже казав тобі про неї, але лише сьогодні уві сні почув її ім’я.
Елеонора трохи стривожилась.
— Дивно, — сказала вона. – Раніше я думала, що це прості сни, але тепер сумніваюсь. Ельмаєр – це віщунка.
— Е-е…віщунка? – не зовсім зрозуміла Роксана.
— Так, — підтвердила Елеонора. – Віщунка, провидиця, оракул…Будь-яке поняття на ваш вибір. Вона з надзвичайною точністю передбачає майбутнє. Декілька тижнів тому вона несподівано зникла і всі її знайомі подумали, що вона померла, хоча тіла так ніхто і не знайшов. То ось де вона! Виявляється її викрав Абраксас.
— Але для чого? – втрутилася Керолайн. – Мабуть, він хоче передбачити кроки своїх ворогів, тобто нас, наперед.
— Мабуть, — погодилась Елеонора. – Варто сказати – нам це не на руку.
— Треба сповістити про це королеву ельфів, — підморгнувши сказала Елеонора Керолайн. – Думаю, вона має про це знати.
Ельфійка кивнула і з надзвичайною спритністю зникла десь у кущах.
— А всі ельфи такі швидкі? – здивувалась Роксана.
— О, так, — відповіла бабуся. – Ти навіть не уявляєш наскільки.
— А які ще якості відрізняють їх від людей? – допитувався Террі.
— Ну, я вже вам казала, що вони безсмертні, — сказала Елеонора. – Ще вони дуже добре бачать, навіть в темряві, а також слух у них дуже розвинутий.
— Справді?
— Так, — підтвердила бабуся. – Дещо ви знаєте по собі, бо ви і так разюче відрізняєтесь від своїх однолітків. А також можете придивитись до Керолайн, вона чистокровна ельфійка.
— Ти казала,що ельфи безсмертні, — промовила Роксана. – А ми теж будемо жити вічно?
— Ну, думаю, ви просто будете дуже довго жити, але навряд вічно, ви ж бо наполовину ельфи, — відказала Елеонора.
— А чому ельфи такі… — почав Террі.
— Сильні, — закінчила фразу Роксана.
— Цю історія в Енріналді знають всі, починаючи від трьохрічної дитини, — сказала Керолайн, яка вже повернулася і посміхаючись не спішучи йшла до них. – Хочете її почути? Що ж, я розповім. Колись на землі з’явилася істота з тулубом лева і головою людини – це був сфінкс. Одного разу він потрапив в халепу, а врятувала його…людина. Після того випадку вони дуже подружилися і стали найкращими друзями. Їхні нитки долі були паралельні одна одній, а одна з норн долі, Верданді, випадково перехристила їх і тоді сфінкс передав частину своїх можливостей людині, яка після цього стала ельфом. Згодом їх стало більше і деякий час ельфи жили з людьми в повній гармонії. Я говорю про ті часи, коли більшість ельфів були нащадками фундаторки роду, Іггдрдасіль, тобто майже всі вони могли чаклувати.
— Але пройшло багато часу. Люди почали заздрити і їхній силі і надприроднім здібностям. Вони починали називати ельфів “Ватнорами”, що на їхній мові означає “Чудовиськ”. Їх почали переслідувати, а тих кого схопили спалювали на вогнищі. Коли ельфів залишилося дуже мало, вони втекли і заховались , відмежувавши себе від зовнішнього світу магією. Тоді вони назвали себе “ельфами”, що означає “особливі”.
— А які у них традиції? – допитувалася Роксана.
— Свої будинки вони будують виключно з ясена, оскільки Світове Древо проросло з ясеневого листочка, — прошепотіла Керолайн. – Щовесни кожна родина ельфів плете арфаєр — це така білосніжна тканина. Замотуючи у неї дванадцять зубців часнику, які символізують кожен місяць року, ельфи вішають її на вхідні двері. Через рік арфаєр знімають. Якщо вона почорніла – це означає, що тканина увібрала в себе нещастя, страх, тривогу, хвороби… Це пояснюється її властивостями – вбирати все негативне і темне. Потім на місці старої арфаєр вішають нову.
Запала мовчанка, яку порушувало тріскання вологих гілочок у вогні.
— Ой! – вигукнув Террі. Зненацька його груди охопив нестерпний різкий біль, який одразу ж пройшов.
— Що сталося? – стурбовано спитала Елеонора.
— Я…Я відчув якийсь біль, там, де мене поранив перевертень, — пояснив Террі.
— Рана час від часу нагадуватиме про себе, — підтвердила Елеонора. – Але це не страшно.
Керолайн насупилась.
— Його поранив перевертень? – здивовано вигукнула вона.
— Так, — підтвердила бабуся. – В Опаловому лісі. Ну, я ж тобі розповідала.
— А-а, так, пригадую, — протяжно промовила Керолайн. – Це тоді, коли на вас напали гарноки.
— Ага.
Обізвалася Роксана.
— А хто такі ті гарноки? – запитала вона, заплітаючи своє довге волосся в косичку, бо воно дуже часто зачіпалося за гілки і видиралося цілими жмутами. – Ми двічі з ними стикалися, а так до пуття і не знаємо хто це.
— Гарноки – це вовко-люди, — пояснила Елеонора. – Цю породу потвор вивів сам Абраксас. Вони мають форму людини, але їхнє тіло покрите легкою шерстю. В ту ніч ви їх не розгледіли, бо вони були в плащах.
— А чому вони власне одягають вдягають плащі з каптурами? – не зрозумів Террі.
— Вони змушені це робити, — зітхнула Елеонора. – Всі істоти, які віддані чорній магії не витримують сонячного світла і тому ховають своє тіло в складках плаща. Колись, під час битви в Опаловому лісі, щоб забезпечити своїй армії вільний прохід до місця битви, дракон Абраксаса вкрив небо густими чорними хмарами, які заховали сонце.
— Чекай, — прошепотів Террі. – Дракон? В Абраксаса є дракон?
— О, так, — сказала Елеонора і в її голосі почулося щось особливе. – Жахливе чудовисько. Велетенське, страшне, а яке могутнє!
— Нічого собі, — визнала Роксана. – А які ще могутні істоти є в лавах його армії.
— Ну, найвідданіші Абраксасові тіньомари, — відказала Керолайн. – Це ельфи, які приєдналися до нього після того, як дух Абраксаса був звільнений.
— Звільнений з чого?
— Ой, справді, ви ж цього не знаєте, — нарешті дійшло до ельфійки. – Абраксас панує над істотами…е-е…нашого світу вже дуже давно. Сотні років тому арк-гіганти (це такі велетенські істоти, які символізують стихії природи) створили Тіньозірку, предмет, в якому вони зібравши всю свою магію замкнули дух Абраксаса. Вона зберігалася в Енріналді. Але Нексус потайки її звідти викрав і під час битви Опаловому лісі випустив на волю дух батька, який одразу ж оволодів тілом одного з вбитих ельфів. Норна долі Скульд, буквально вихопила Тіньозірку з рук Нексуса і розділила її, віддавши п’ять уламків людям.
— Навіщо? – знову не зрозумів Террі.
— Власне справа ось в чому, — похмуро відповіла Керолайн. – Кожен з уламків Тіньозірки містить в собі силу однієї з стихій природи. Всього стихій п’ять: вогонь, вода, земля, повітря і блискавка. Відповідно до стихії, кожен уламок зірки забарвлений в інший коляр.
— І? – нетерпляче спитала Роксана.
— І якщо п’ять уламків Тіньозірки потраплять в руки Абраксаса, він зможе заволодіти всім світом.
— Як це? – не второпав Террі.
— Тоді він зможе керувати всіма стихіями.
— Тобто?
— Ну, наприклад він зможе робити з водою те саме, що й ти, а також щось схоже з іншими стихіями природи.
— Нічого собі, — визнала Роксана. – Але ви так і не сказали нам, хто такі тіньомари.
— Ну, тіньомари – це ельфи, які перейшли на бік темної магії після того, як Абраксас… повернувся знову. Вони звичайні ельфи, але дуже могутні. Їхній дух і розум контролює лише темна магія. Вони – найвідданіші слуги Абраксаса, яким він доручає виконувати найважливіші завдання.
— А перевертні? – допитувався Террі. – Вони теж його слуги?
— Так, — відказала Керолайн. – Одні з найсильніших потвор.
— І вони теж бояться сонячного світла?
— Ні, вони ж люди. Е-е…тобто колись були людьми.
Террі здивовано глянув на ельфійку.
— “Колись були людьми”? Що ви маєте на увазі?
Керолайн обернулася до Елеонори.
— Може краще ти їм це розкажи?
Елеонора скривилася.
— Ну, гаразд, — відказала вона. – Коли я вчилася в школі Аріандр, де ельфів підготовлювали до майбутнього самостійного життя, зі мною вчився хлопець, Стів. Він був зразковим учнем і всі вчителі були впевнені, що він багато чого досягне у житті. Але одного разу він закохався в однокласницю, Рене. Дізнавшись про його почуття до неї Рене відштовхнула Стіва тому, що любила іншого. Після цього так він замкнувся в собі, що перестав говорити. Перегодом він побачив в парку Рене з її хлопцем і це настільки його розізлило, що він був ладен вбити і його, і її. На щастя Стів стримав це бажання і перетворившись на вовка втік в ліс. У формі тварини він трохи забув біль розлуки, але формотворна магія заволоділа ним і він більше ніколи не міг перетворитися на людину. Згодом всі людські почуття зникли в ньому і шукаючи притулку він приєднався до чорної армії Абраксаса. Через деякий час перевертнів стало більше і створені вони з єдиною ціллю – вбивати.
Террі вже шкодував, що завів цю розмову. Йому не подобалося те, що попри білу магію існує чорна, темна, яка звичайну людину може перетворити на чудовисько.
— А звідки ти все це знаєш? – поцікавилася Роксана.
— Одного разу я з ним випадково зустрілася, — тихо відповіла Елеонора. – Він сам це мені розповів, правда деяких слів я не розібрала, бо ж він був у вовчій подобі, але людську мову все таки ще не забув. Ми говорили, говорили, а тоді його наче перемкнуло і він на мене напав. На щастя я втекла, бо аж ніяк не хотіла його вбивати. Мабуть, я просто не змогла б цього зробити.
— Отож ось вам моя порада:ніколи не жартуйте з магією. Якби моя воля, я б взагалі знищила Древо Іггдрасіль і тоді всі нарешті змогли б жити нормальним повноцінним життям. Ніколи не забувайте, що ви, перш за все люди і поводьте себе відповідно. Всі істоти магічного світу, навіть темні, заслуговують співчуття. Бо всі вони, колись були добрими і мирними жителями нашого грішного світу.
Террі кивнув. Тепер юнак трохи жалів, що він ельф – істота, яка наділена магією.
— А як той хлопець, Стів, перетворився на вовка? Хіба це можливо? – допитувалась Роксана.
— О, так, — підтвердила Керолайн. – Існує формотворне заклинання, яке миттєво перетворює тебе на будь яку тварину. Хочете, покажу?
Роксана енергійно закивала головою.
Керолайн випрямилася, закрила очі і чітко прошепотіла:
— Фастер мен!
Зненацька її тіло почало зменшуватись, а вуха видовжуватись і вкриватися сірою шерстю. Все відбувалося так швидко і буквально за секунду перед ними, на тому ж місці де щойно стояла Керолайн на двох лапках сидів…кролик, з довгими вухами, сірою шерстю і куцим хвостиком. Всі зареготали, а Керолайн(точніше кролик) чи то пискнула, чи то прошепотіла “Нем ретсаф” і знову перетворилася на людину.
— Круто, — одразу ж вигукнула Роксана.
— Клас, — додав Террі, а тоді підвівшись на ноги сказав: — Я теж хочу спробувати.
— Террі, ні!.. – крикнула Елеонора, але було пізно. Хлопець вже прошепотів закляття і його тіло почало швидко зменшуватись, набираючи подоби кота. Але раптом Террі голосно закричав.
— Ні! Ні! Ні! – заревіла пронизливим голосом Елеонора. – Він нечітко уявив собі тварину, на яку хотів перетворитися. Террі…Террі, заспокойся. Викинь з голови образ кота…
Та хлопець лише знову застогнав і його шкіра вкрилася ще густішою шерстю.
— Треба негайно нести його до ельфів-цілителів, — мовила Керолайн заломлюючи руки. – Але від будь-якого поруху Террі ще більше перетворюватиметься на тварину. Та з іншого боку, чим довше він залишатиметься в подобі кота, тим швидше у ньому зникатиме людина. Якщо він залишиться твариною більше чотирьох годин, то більше ніколи не зможе перетворитися на людину. Ніколи!